Unknown - 2017

ність і стрес працівників КДБ — сама, Бог милував, не

в ліве, те, що з дефектом. Невже ця сигарета на ніжках, де-

стикалася, але чула й читала... Ці читання, щоправда, ніяк, шевша за ті, що курить її безсоромний господар, натякає на

здається, не позначались на її світогляді. Й, думаю, Варгіну

свою вищість? Тьху.

Мама Оля недолюблювала геть не через роботу її чоловіка,

— А ви таксі своїй квартиру лишіть, Ярославе Теодоро-

а тільки тому, що мадам Варгіна нас із полковником не-

вичу. Вам як завжди? — намагається Оля поставити крапку

злюбила. Полковника — за те, що вітається українською,

в розмові.

126

127

Дарма Оля так. Ярослав Теодорович пахне фарбами, з художньої академії... Та тепер сусід — просто художник, спокоєм і раком легенів (десь в другій стадії — ще поживе, не викладач.

хоча я взагалі-то пес, а не лікар). Може, й справді лишив

— Колишніх художників не буває. Як не буває колиш-

би простору квартиру навпроти. Живемо ж, наче три пси

нього, скажімо, пуделя чи там... комуніста, — він зупи-

в одній буді. Думаю, всі старечі натяки — просто формаль-

няється, хоча вчасно зупинитись не вміє. — А хочете, Олю, ність, така сама звичка, як сигарети, з часів, коли Ярослав

я ваш портрет намалюю? Зараз, знаєте, в моді жіночі пор-

Теодорович був іще бабієм і працював в академії.

трети. Щоб усміхнені. Бо страждання позаду. Вже все, на-

— Як завжди, Олю, як завжди. Дарма ви. Я ж свята людина, страждалися українці, — говорить упевнено, а потім, ніби

в мене дід навіть священиком був. Совєти його й цей... — він

розуміє, що бовкнув дурницю. — А ви як гадаєте, Олю?

зображає сум на обличчі, й стає ще некрасивішим. — А то б

— Я? — в очах Мами Олі прокидається грайливий бі-

він і мене краще виховав. Може. А ви ж не така, як...

сик. — Ярославе Теодоровичу, а продати такий портрет за

Ярослав Теодорович хоче сказати «як батько» — це точ-

скільки можна? Ось на нашому Вернісажі за скільки піде?

но, бо він уже так казав. Але тоді Оля відмовиться продава-

А то мені гроші потрібні, доньку лікувати, а навіть на їжу

ти йому сигарети, не те що слухати його сміховинні натяки

толком нема. То за скільки?

й компліменти. Мама Оля втомилася від нелюбові людей до

Ярослав Теодорович бурчить щось про меркантиль-

її тата. Що він їм усім заподіяв? Чому вони ніби знову ба-

ність жінок і погану спадковість Олі.

чать його гарну військову форму, форму, яка самій Олі все

— Родина запроданців... Мистецтво вони... — добре,

ще подобається, бо є частинкою всього того прекрасного,

що Мама Оля не зважає.

що з нею було колись, в іншому, кажуть, жахливому світі.

А ще до кіоску ходять студенти.

Хіба це провина сама по собі — бути полковником Радян-

— Світланко, упізнаєш?

ської Армії? Літати в небі з небезпечним птахом-винищу-

— Ой, Ольго Іванівно...

вачем — нікого втім не винищуючи, навіть не зачіпаючи,

Світланка з останнього класу, що встигла випустити зі

нікому не чинячи й найменшої шкоди. Батько ж не воював

школи Оля, пахне косметикою й чоловіками. Просить кіль-

ніде. А якби й воював? Винен той, хто віддає наказ. Хіба ні?

ка пачок презервативів.

Але батько не воював, думає жінка. Були би медалі,

— Ось... — промовляє розгублено Оля, рахуючи пачки.

гордість, спогади, фотографії... Хіба Оля не знає, як це

Вона й не встигає нічого такого сказати, як чує:

буває? Кожна війна лишає по собі пам’ятники й паради.

— Ой, Ольго Іванівно, тільки не треба...

І згорьованих родичів, звісно. Але батько живий і ні в чому

— Так я ж мовчу. І добре, що ти ось купуєш... — виправ-

не винний. Боюся, Оля вважає його святим, а ось Яросла-

довується Мама Оля. — Я ж... Може, й треба так!

ва Теодоровича — ні. Раніше до квартири, що вікна в вік-

Та Світланка, мабуть, не впевнена, що так треба. Дов-

на дивиться на квартиру Ціликів, все ходили студенточки

го не з’являється потім. У місті тепер багато кіосків, де

128

129

презервативи продасть хтось, окрім твоєї колишньої вчи-

— Чекайте, ви ж помилилися! — кричить Оля вслід

тельки.

мерседесу, схожому на чорного лабрадора.

Та одного вечора Світланчина фігурка затуляє від нас

Чується Світланчин сміх на задньому сидінні. Грима-

ліхтар. Дівчина не купує нічого, просто стоїть, ніби чекає

ють блискучі дверцята, беззвучно відбиваються в них Олин

когось.

кіоск і ліхтар.

— Світла... — висовується з віконця Оля.