Unknown - 2017

вголос книжку. Світло з-під жовтого абажура світитиме,

історії. Мама Оля чомусь так не думає та повторює:

осяватиме Марусину усмішку та застиглі очі, Маму Олю,

— З мене була погана вчителька. Треба знати своє місце.

Тамару й Машу, зігнуту над альбомом.

Несхоже, щоправда, аби й кіоск був Олиним місцем.

У книжці хворі діти тікають від фашистів аж на далекий

Запах чорнила й крейди більше їй личив. Тепер її шкіра на-

Алтай. Діти з книжки, звісно, одужають.

гадує про Господаря — тхне тютюном і грошима. А гроші —

— Тебе теж вилікують, — каже на всяк випадок Оля.

пахнуть натовпом, усіма жителями країни, що ланцюжком

— Раніше б давно вже вилікували, — повідомляє раптом

передають банкноти з рук в руки.

Тамара — вона це вже казала насправді. Здається, вона но-

Оля гроші не любить, тримає під прилавком миску

стальгує усе сильніше. — При Союзі...

з водою й рушник, перерахує решту — й споліскує руки.

Полковник втручається:

Та приходять нові клієнти, купують сигарети й презер-

— Що ти верзеш? Що при Союзі? При Союзі люди не

вативи, жувальні гумки з наклейками й інопланетні цу-

сліпли? Заборонено їм було сліпнути? А за порушення що?

керки. Оля так називає їх — інопланетні, бо Цілики мар-

Десять літ таборів!

сів-снікерсів ніколи не куштували. За винятком Маші.

— Татку... — Оля вскакує з місця. — Тихіше, тут же Маруся!

Маша фиркає:

Полковник зітхає, йде геть. Тамара кидає вслід:

— Я таких об’їлася ще в Німеччині.

— Розходився кричати! Тут тобі не твоє село!

Маруся заздрить. Тамара киває.

Полковник озирається. Я втискаю морду у плечі — ох, за-

Вона сама нічого такого не їла, лише купувала доньці —

раз буде. Але нічого не відбувається. Полковник шкандибає

дорого ж.

124

125

Тепер, потай від всіх, ми куштуємо цей загадковий Марс

мене — за компанію. Втім, вона також ненавидить і огидну

на двох із Марусею. Тобто мала би куштувати лише Маруся, таксу на прізвисько Лумп...

та я змушую її поділитися — може, мені в кіоску й краще, А хазяїн такси, Ярослав Теодорович з під’їзду навпро-

ніж в школі. А головне, і в кіоску, і на уроці розвага, зреш-

ти, намагається кинути курити, бо дуже хворіє. Якщо не

тою, одна й та сама — історії. Тільки на уроках — історії

кине, каже, не доживе не те що до десятиріччя Незалеж-

країн і народів, а тут, у кіоску — дрібні, випадкові, людські.

ності, а й до президентства В’ячеслава Чорновола, на яко-

Удова партійного боса, Варгіна, виявляється, любить

го покладає, здається, великі надії. Вибори вже в червні, та

батончики не менше за нас із малою, тільки грошей в неї

Мама Оля тихо пояснює доньці, так, ніби це важливо для

більше.

семирічки, що Чорновіл цього року навіть не балотується.

— Вы не смотрите, Олечка, деточка, что я американские

— Розумієте, Олю, я готовий померти, — говорить сусід,

конфеты беру, — торохкотить вона досі з акцентом якогось

все глибше влізаючи у віконце кіоску. — Все, що хотів, я поба-

далекого російського міста, досі з його запахом — заво-

чив. Україну, нове життя, нове покоління, — киває невпевнено

ди, риба, зима. — Я же раз в неделю только. Попробовать.

на Марусю. — Картини мої знову купують тут. Щоправда ку-

А папа ваш как?

пили лише одну. А з-за кордону купувати чомусь припинили...

Це ж треба, яка увага до нас. Оля знизує плечима — доб-

Інших тепер купують, інших. Коротше, я б докурив і дожив.

ре, лише ось серце... Нервуватись не можна, а полковник

Ярослав Теодорович нахиляється і його витягнута,

усе нервується — з будь-якої дрібниці. Засідання Верховної

овальної форми голова, здається, ось-ось пролізе всереди-

Ради слухає.

ну нашого торгівельного прихистку.

Товаришка Варгіна зітхає, поправляє велику зачіску,

— В мене, Олю, до речі, квартира лишиться, — Ярос-

починає повідати про покійного чоловіка так, наче за тим

лав Теодорович робить паузу, яка, ймовірно, здається йому

і прийшла:

промовистою. — Не знаю ось, кому відписати. Розумієте,

— Згорів на роботі. Все — стрес. Розумієте? Це ж від-

Олю? Квартиру.

повідальність. Велика відповідальність. Зараз, дєточка, не-

Ні Оля, ні Маруся, здається, не розуміли. Розумів лише

має таких людей.

я й, можливо, не дуже розумна такса, якій здається дотеп-

Мама Оля киває. Вона трохи уявляє собі відповідаль-

ним, підскакуючи, гавкати мені в самісіньке вухо. Саме