Unknown - 2017

почала тихо й дивно сміятися.

майже й не залишилося, а ходити хоч якось та й треба, то

— Ой. Вибач, донечко, я щось… Нічого більше не спа-

на новому ліжечку тимчасово сплю я. Все на краще.

дає на думку. А ти, Маш, підказала би краще!

І хоча ключа поки немає, скриня чекає його і досі. Чи,

Раптом хтось заспівав за моєю спиною. Я не одразу

може, скриня й не хоче бути відчиненою? Скриня ж то знає, впізнав голос — це полковник співав. Щось про ніч, міся-

що в ній, — порожнеча чи мотлох, зітлілий одяг чи мере-

ць на небі... Щось українське й тужливе, таке, яке завжди

живні бальні сукні, пожовклі газети чи, може, гроші — ку-

чомусь дратувало Тамару. Дуже красиво співав. І скоро Ма-

пюри одної з імперій, які тут панували, але тепер згинули.

руся заснула — мабуть, подіяло знеболювальне — й тільки, А може, і справжній скарб, який поверне Марусі зір? Чи

коли прокинулася, згадала про ключ.

щось із вигаданого краю, якого ніколи й не було на світі —

Ключ ходили шукати. Мама Оля ладна була на все, аби

банкноти щасливої країни, мальовані від руки.

Маруся не засмучувалася, хоч ніхто, здається, не задуму-

Поки скриня зачинена, для Марусі в ній так чи інак-

вався, чи ключ власне відчинить скриню. Це було неважли-

ше — світло.

во зараз. Я й сам старанно шукав на тому місці, де сталась

пригода. Хто-хто, а я вмію шукати.

Проте ключа не було. Я навіть подумав: можливо,

Герцогиня

ключ — лише вигадка? Казки пані Віри, фантазія й переляк

Марусі... Я легко знайшов те місце у парку, там досі віяло

Життя в квартирі на Лепкого спокійне й одно-

Марусиним переляком, і там, на траві, валялося старе на-

манітне. Велика Ба все кашляє — особливо взимку та восени, мисто пані Віри — непотрібне, облізле й, як на мій смак, Маша теж — весною та влітку. Їх хвороби могли б замінити

зовсім не гарне. Та ключа не було. Ключ наче розчинився.

Ціликам календарі. Дівчинку хоча би водять до лікарів, а ста-

Розтанув у повітрі Єзуїтського саду.

ру — ні. Як її поведеш — вона відмовляється навіть просто

А потім привезли нове ліжко. І тут раптом полковник

вийти на вулицю. Тож діагноз, поставлений Маші, вважається

сказав:

спільним. І він нестрашний, здається, — це алергія. Я спершу

— Поставимо його в коридорі.

й не розумів, що то за хвороба така — думав, щось успадкова-

— Чого це? — напружилася Тамара.

не Машею від її матері, та ж сама «алергія на місто».

— А ходити то як? — поцікавилась Маша.

Маша заходиться кашлем і знову малює. Змальовує за-

— Припиніть балаган! — наказав полковник. — Скриня

мок зі старої світлини. Ставить автограф — довгий, сміш-

залишиться.

ний для такої дорослої: « Марія, Герцогиня Мекленбург-Шве-

Що ж, це вже вдруге він урятував скриню. Спершу, коли

ринська » — виводить прописом. А їй же скоро сімнадцять.

Цілики тільки в’їжджали в помешкання, й ось тепер.

Скільки ще вона буде триматись за спогади про Німеччину?

136

137

Маша стверджує: в замку справді жили герцоги.

Дарувати фотокартку — погана прикмета, до забуття.

Завжди — аж поки герцог не подався до африканських

Так каже Велика Ба. Їй я вірю — вона, здається, багато всьо-

колоній. Може, навіть на острів із білим піском, десь не-

го забула. Тільки тоді що ж буде? Якщо люди не припинять

далеко від узбережжя Мавританії. Хто того герцога знає?

це безкінечне клацання фотоапаратами, скоро зовсім одне

Мені ясно одне: в Африці герцог, мабуть, полював на левів

одного не пам’ятатимуть? Зникатимуть так, на малюнках

і диких птахів, змінив не одного пса й не одну рушницю —

Машиних — уже немає і половини.

поки всі постріли й вибухи замовкли на час у Європі. Що

Маша бере наступну світлину.

сталося з герцогинею — невідомо. Екскурсоводи вічно все

— Дом! Не можна! Заслиниш тут...

плутають. Та й Маша навряд чи їх уважно слухала.

Я ображаюсь, але не рухаюсь. Мені раптом здається, на

Ми дивимося на фотографію — здається, замок усе так

цьому фото я бачу щось дуже важливе: там, замість Шве-

само хитається на воді. Розпливаються на Шверинському

ринського Замку...

озері вежі, хиляться стіни. Качки ріжуть замок на кілька

— Це Ермітаж. У Ленінграді, — дівчина змінює гнів на

нерівних частин. Люди застигли перед об’єктивом, тримають-

милість — ймовірно, тому, що ніхто, крім мене, не ціка-

ся одне одного, — ніби вірять не кам’яній споруді, а вітряній