Unknown - 2017

гумками та сигаретним димом. Діти як діти. Цой живий,

Я пробираюсь до кухні — ще до того, як жінки зачиня-

а повітря напоєне сонцем і викидними газами, здається, ще

ють двері, аби не хвилювати старого. Та он воно що:

трохи — й вибухне.

— Вона дуже просила, була така гарна, — квапиться

Нарешті з’являється Оля. Вона чимось налякана, і руки,

Оля. — Вбрана гарно, і з нігтями... такими... Я навіть не

що після школи так віддають крейдою та чорнилом, поміт-

знаю, де такі роблять. І зачіска... Ангел просто, ти розумієш?

но тремтять. Оля відводить Марусю вбік, бере її дитячу

Мама Оля торохкотить, виправдовується, наче зло-

сумочку, білу в червоні сердечка — спадок Машиного ди-

чинниця. Так і є, Оля скоїла злочин. Справжнісінький. Ще

тинства в Німеччині — ховає щось усередині, віддає сумку

й вплутала в нього дитину.

доньці.

— Я і подумати не могла, ти розумієш? Чесно! — ридає

— Сьогодні треба затриматися, — голосно пояснює

жінка.

батькові. — До екзаменів учнів готую.

— Я розумію, — відповідає Тамара. — Чого ти трусиш-

Насправді я знаю: Мама Оля сама готується до екзаме-

ся? В чому проблема? А ну, дай. Cкільки тут?

ну. Сама вчить нову для неї історію — не ту, яку їм виклада-

Тамара спокійно відкушує ще один кусень зеленого

ли в університеті всього кілька років тому. Історія — наука, яблука — сік бризкає Мамі Олі в лице — потім бере зі столу

що тепер розвивається дуже швидко. Швидше, мабуть, за

білосніжний конверт, щойно витягнутий із дитячої сумоч-

ядерну фізику. А Мама Оля відповідальна, її й в комсомолі

ки з червоними сердечками.

за це хвалили.

— Так, п’ять доларів. Ну, непогано... Та заспокойся вже!

Оля шепоче щось доньці на вухо: ш-ш-ш. Нам з пол-

І дитину свою заспокой! Довела он...

ковником нічого не розібрати. Тільки Маруся боїться все

Маруся й справді рюмсає на табуреті попід вікном. Хоч

сильніше, й всі карабаси-барабаси оживають в її крові, всі

би хтось підійшов заспокоїти. Може, мені підійти?

страшні пірати на чолі з капітаном Крюком розправляють

— Не треба тобі грошей? — продовжує старша сестра, —

вітрила, готові плисти до самого серця.

Не треба, то я заберу! Дітям куплю хоч якісь банани. В мене

Дорогою Маруся притискає сумку до себе, щоб вдо-

совість он де, під плінтусом цим, там, де й все решта.

ма сховати її за залізною скринею. Уже потім до квартири

— До чого тут плінтус? — затихає на мить Оля.

влітає Оля...

— Та до того... Усі крадуть. Ти розумієш? Усі! Я тут

Сумку вона знаходить одразу і без підказки — знає, де

на роботу не влаштуюсь ніколи, бо я не знаю цієї їхньої

Маруся сховала би щось важливе.

мови й хабарів давати не привчена! І я не маю тут ні кума,

— Що сталося, доню? — запитує Ба.

ні свата, ні брата! І ніде, між іншим, не маю. Ні-де! Мене

110

111

в гастрономі комуністкою обізвали, ти це розумієш? Обі-

учень у коридорі й кожен вчитель в учительській — бачать: звали! — розходиться Тамара, на світло проглядаючи

в шухляді історички лежить цей жахливий білий конверт.

зеленкуваті купюри. Констатує: — Справжні... А я що,

І якщо вийти надвір, під весняним сонцем Олю буде видно

була у компартії? А вони? Оті, що кричать! Вони то якраз

наскрізь, видно, що вона — хабарниця. Тож Оля наказала

і були. Ти що, думаєш, інші вчителі не беруть? Чи цей ваш

доньці віднести конверт додому, а сама повернулася в кабі-

молодий директор? Та...

нет. Таке ось гріхопадіння.

— Я не брала! Я не брала, ти чуєш? Вона впихнула мені

— А жінка та була така гарна...

конверт, а сама побіг...

— Гарна! З грошима будеш гарна! — каже Тамара. — На-

— Слухай, та не хотіла би, то наздогнала би цю мамашу!

крали в таких, як ти! Чиновниця ж, мабуть, або дружина

— Я розгубилась, я... О Боже! Інші теж так подумають...

бандита! А ти тепер плачеш сидиш... Цукерки, до речі, де?

Кров пахне соромом, а гроші — тільки Америкою.

— Які цукерки?

Скоро мені вдається таки зрозуміти деталі справи:

— Ті, під якими конверт був. Припини ж ти плакати! —

у шкільному коридорі до Олі підійшла мама одного з учнів.

Тамару дратують сльози.

Учень був недурний, щось там одного разу не вивчив, отри-

Сама вона, здається, ніколи не плаче. Стверджує, що не

мав заслужену двійку. Й тут приходить мати й розповідає, плакала навіть тоді, коли другий чоловік розбив привезену

що син її не такий вже й поганий. Оля, звісно, киває, всмі-