справді колись її вилікують — чи просто, коли вона вирос-
вже приймала польською, потім — російською... Взагалі-то, те, й на свій випускний, за традицією, підніметься зустрі-
цю школу досі «гвардійською» називають: директоркою ще
чати світанок на Замковій Горі — Замок ураз зруйнується, недавно працювала дружина генерала, й багато вчительок
зникне вже назавжди. Маруся знатиме, як і всі ми, лише по-
були дружинами офіцерів — за збігом чи що.
рослий травою пагорб, де поховані рештки мурів.
Тепер генерал, підтверджуючи свою важливість, виї-
Кажуть, Замок колись розібрали так, як мій Господар
хав разом з родиною до Москви. Підлеглі ж розділилися:
розібрав завод у Новерську. Із каменів постали звичайні
на тих, кого теж вітром здуло зі Львова одразу по розпаді
106
107
Союзу, тих, хто мріяв поїхати, але не їхав, і тих, кому у місті
по понеділках не гигикали, а співали. Навіть учителька
чомусь подобалося. Останніх, втім, було небагато, та й то
російської мови.
двох вчительок української можна не рахувати.
— Чому ми маємо це співати? — зітхала потім в учи-
Хай там як, а, судячи з криків з вікон, учні на перервах
тельській.
галасують поки що російською й на стінах з червоної цегли
А після уроків розпитувала про справи й онуків старо-
старшокласники написали білою фарбою «Цой жыв» — че-
го діда Євгена, й де ж їй було подумати, що він, можливо, рез «ы». Хоча, здається, «и» має бути? Вочевидь, вчителька
ще до кінця 50-х ховався десь по лісах, і гімн по понеділках
російської недопрацьовує — чи таки поїхала з міста зі своїм
співав голосніше за інших, хоч і зі своєї завгоспівської під-
офіцером.
собки. Чи то завгоспа не запрошували до співу офіційно —
Замість генеральської жінки директором поставили
чи то йому вже подобалося ховатися. Якось спізнившись,
енергійного хлопця, щойно з української філології і з міста
Мама Оля чула той спів.
Дрогобича.
— Може, мені таки треба їхати до Росії? До мами? — за-
Чоловікам учительок затримували зарплату, трохи
питувала вчителька російської, що не любила співати.
частіше видавали продуктові пайки — якусь крупу, кіст-
— Та припиніть, це наша земля. Ми це місто підіймали,
ляву морожену рибу, консерви з незрозумілим вмістом,
вони би тут... — і колега Мами Олі заходилася у роз’яснен-
і раптом, як свято, — згущонку. Останню схвильовані жі-
нях про важливість індустріалізації, зовсім, як на уроках
ночки й заносили часом до директорського кабінету, й схо-
історії.
ватись від них було, мабуть, вкрай складно. Тож скоро ху-
Мама Оля мовчала. Директор заходив до учительської,
денький директор почав гладшати на офіцерському молоці
й тоді враз замовкали всі. Тільки вчителька географії, як
й звикати до колективу. Він так і пахнув тепер — згущон-
завжди, розповідала — всім вже давно набридло — що од-
кою. Запах Дрогобича швидко вивітрювався. Втім, бачили-
наково скоро поїде до Грузії.
ся ми з директором нечасто.
— Що там робитимете? — дивувалася добра вчителька
Спілкувався він лише українською — дивина на той час
російської. — Там же гори, дикість... Тут хоча б місто.
і на ту школу. Подейкували навіть, що російською директор
Грузинка знизувала плечима й скоро справді поїха-
говорить із дуже смішним акцентом. А молодий керівник
ла — в ці свої гори чи, може, в котресь із грузинських
тим часом давав школі раду: дістав десь потрібну кількість
міст. Вчителька російської потім поїхала теж. Мама Оля
портретів гетьманів і кобзарів, чи не першим у країні запро-
не пам’ятає куди. Однак школа тепер прийматиме іспити
вадив спів державного гімну — в актовій залі, щопонеділка.
українською.
Навіть лад у шкільній бібліотеці навів, списавши на покій
Вікно Олиного кабінету на третьому поверсі, он де.
усіх «Піонерів-героїв» із друзями. Все в школі йшло на лад.
Коли воно відчинене й Мама Оля махає нам рукою, вона
Дружини офіцерів навіть пильнували, аби старшокласники
схожа на ученицю. Перших зморшок, подарованих на
108
109
тридцятиріччя, знизу не видно. Та цього разу вікна зачи-
Голос Олі зривається, наче парасолька летить у бурю.
нені, ніби Оля забула, що ми прийдемо її зустрічати.
Й буря така під шкірою, що, хто має ніс, той почує: сталося
Ми чекаємо. Повз нас ідуть діти, пахнуть жувальними
щось страшне.
Читать дальше