Unknown - 2017

справді колись її вилікують — чи просто, коли вона вирос-

вже приймала польською, потім — російською... Взагалі-то, те, й на свій випускний, за традицією, підніметься зустрі-

цю школу досі «гвардійською» називають: директоркою ще

чати світанок на Замковій Горі — Замок ураз зруйнується, недавно працювала дружина генерала, й багато вчительок

зникне вже назавжди. Маруся знатиме, як і всі ми, лише по-

були дружинами офіцерів — за збігом чи що.

рослий травою пагорб, де поховані рештки мурів.

Тепер генерал, підтверджуючи свою важливість, виї-

Кажуть, Замок колись розібрали так, як мій Господар

хав разом з родиною до Москви. Підлеглі ж розділилися:

розібрав завод у Новерську. Із каменів постали звичайні

на тих, кого теж вітром здуло зі Львова одразу по розпаді

106

107

Союзу, тих, хто мріяв поїхати, але не їхав, і тих, кому у місті

по понеділках не гигикали, а співали. Навіть учителька

чомусь подобалося. Останніх, втім, було небагато, та й то

російської мови.

двох вчительок української можна не рахувати.

— Чому ми маємо це співати? — зітхала потім в учи-

Хай там як, а, судячи з криків з вікон, учні на перервах

тельській.

галасують поки що російською й на стінах з червоної цегли

А після уроків розпитувала про справи й онуків старо-

старшокласники написали білою фарбою «Цой жыв» — че-

го діда Євгена, й де ж їй було подумати, що він, можливо, рез «ы». Хоча, здається, «и» має бути? Вочевидь, вчителька

ще до кінця 50-х ховався десь по лісах, і гімн по понеділках

російської недопрацьовує — чи таки поїхала з міста зі своїм

співав голосніше за інших, хоч і зі своєї завгоспівської під-

офіцером.

собки. Чи то завгоспа не запрошували до співу офіційно —

Замість генеральської жінки директором поставили

чи то йому вже подобалося ховатися. Якось спізнившись,

енергійного хлопця, щойно з української філології і з міста

Мама Оля чула той спів.

Дрогобича.

— Може, мені таки треба їхати до Росії? До мами? — за-

Чоловікам учительок затримували зарплату, трохи

питувала вчителька російської, що не любила співати.

частіше видавали продуктові пайки — якусь крупу, кіст-

— Та припиніть, це наша земля. Ми це місто підіймали,

ляву морожену рибу, консерви з незрозумілим вмістом,

вони би тут... — і колега Мами Олі заходилася у роз’яснен-

і раптом, як свято, — згущонку. Останню схвильовані жі-

нях про важливість індустріалізації, зовсім, як на уроках

ночки й заносили часом до директорського кабінету, й схо-

історії.

ватись від них було, мабуть, вкрай складно. Тож скоро ху-

Мама Оля мовчала. Директор заходив до учительської,

денький директор почав гладшати на офіцерському молоці

й тоді враз замовкали всі. Тільки вчителька географії, як

й звикати до колективу. Він так і пахнув тепер — згущон-

завжди, розповідала — всім вже давно набридло — що од-

кою. Запах Дрогобича швидко вивітрювався. Втім, бачили-

наково скоро поїде до Грузії.

ся ми з директором нечасто.

— Що там робитимете? — дивувалася добра вчителька

Спілкувався він лише українською — дивина на той час

російської. — Там же гори, дикість... Тут хоча б місто.

і на ту школу. Подейкували навіть, що російською директор

Грузинка знизувала плечима й скоро справді поїха-

говорить із дуже смішним акцентом. А молодий керівник

ла — в ці свої гори чи, може, в котресь із грузинських

тим часом давав школі раду: дістав десь потрібну кількість

міст. Вчителька російської потім поїхала теж. Мама Оля

портретів гетьманів і кобзарів, чи не першим у країні запро-

не пам’ятає куди. Однак школа тепер прийматиме іспити

вадив спів державного гімну — в актовій залі, щопонеділка.

українською.

Навіть лад у шкільній бібліотеці навів, списавши на покій

Вікно Олиного кабінету на третьому поверсі, он де.

усіх «Піонерів-героїв» із друзями. Все в школі йшло на лад.

Коли воно відчинене й Мама Оля махає нам рукою, вона

Дружини офіцерів навіть пильнували, аби старшокласники

схожа на ученицю. Перших зморшок, подарованих на

108

109

тридцятиріччя, знизу не видно. Та цього разу вікна зачи-

Голос Олі зривається, наче парасолька летить у бурю.

нені, ніби Оля забула, що ми прийдемо її зустрічати.

Й буря така під шкірою, що, хто має ніс, той почує: сталося

Ми чекаємо. Повз нас ідуть діти, пахнуть жувальними

щось страшне.