того, що потім назвуть великою перемогою.
означає: є лише мить. «Между прошлым и будущим», —
Через Крайновку німці проїхали уночі. Буває ж таке —
і це означає: між минулим і майбуттям. Полковник любить
і сказати соромно. Німці, мабуть, не помітили це маленьке
цю стару пісню аж якось занадто. В кімнаті, повній галас-
зубожіле село. Пощастило — місяць саме сховався за хма-
ливих жінок, удає, ніби він сам-один, не слухає ані жіночих
рами. І хоч справжнього німця Іван, божиться, ніколи так
сварок, ані пліток, підносить шепеляве стареньке радіо до
і не бачив — за що міг би претендувати, ймовірно, на Книгу
самого вуха, як мушлю, — слухає. «Прош-ш-шлым и бу-
Рекордів Гіннеса як єдиний такий серед цілого покоління
дущ-щ-щим», — шепоче-шипить мушля.
українців, — війна змінила полковника. Залишивши його
Бо є лише мить — стара пісня з радянського фільму про
в окупації цілим, дозволила всотувати себе всю, від почат-
неіснуючий острів і запах справжнього дому — пухова по-
ку і до кінця.
душка під скронею пахне зовсім не так, як усе тут, у все ще
Дерев’яну школу в сусіднім селі невидимі німці зни-
чужому місті. Полковник привіз подушку з тої хати, де не
щили, як і саме село. Школу, казали кілька вцілілих людей, справдилась жодна мрія, крім однієї, — вижити. Думаєте,
знищили не зі зла — змусили рубати стару на дрова замість
маленький Цілик хотів стати полковником авіації, носити
високих сосон. Сосни залишилися й не постраждали. Нім-
зірки на плечах? Він хотів бути шкільним учителем. Батько
цям потрібен був простір — ці поля, ця чорна земля, ці
казав йому:
корови в рудих, схожих на хмари плямах, і хмари, і сосни,
— Я не зміг. А ти мусиш бути вчений. Вчені люди знати-
і річка. А школа — ні.
муть усю правду.
Річка принесла маленькому Цілику тіло дівчини, зовсім
Звісно, ж батько полковника не мріяв про небо. В його
голе. Затримала його ненадовго перед Ціликовими очима,
часи й літаки над Україною не літали. Хоч, можливо, і про-
зачепивши за камінь. Й поки Іван відсахнувся — вже по-
майнув якийсь дирижабль або біла повітряна куля. А може, несла далі, відпускаючи, вибачаючись наче, що налякала.
чотиримоторний аероплан в першому великому польоті —
Історія завжди оминала Івана так само, як і ця мертва, як
з Санкт-Петербурга до Києва, пролетів якраз над Крайнов-
вода — камінь, ніколи не беручи з собою, але змінюючи
кою? Та крайнівчани, мабуть, якщо й бачили, то вирішили, й зрештою визначаючи.
що це галюцинація, мушки перед очима. Тож батько Івана
Школу потім відбудували, з’явилася молода вчителька
склав собі мрію про вчителювання, а Іван перейняв її.
зі швидкими очима та запахом крейди. Та малий Іван вчи-
Та поки війна, вчитися не випадало. Україну ковтнула на-
тельку не любив. Коли сидів за партою, уявляв, як могло би
вала — Україна ковтнула навалу теж. Розчинила її ненадовго
бути — не тут, не тепер, але в якомусь іншому світі й часі, 88
89
де батько, не поштар, а учитель, писав би на дошці сьогод-
Та я ж не дурний пес, я знаю. Знав би й більше, усі на світі
нішню дату — тридцяте вересня. Тридцяте вересня 1946-го.
знали би більше — та мати Івана Цілика розпалила щоден-
Якби батько сидів за вчительським столом, підняв голо-
никами велику білену піч... Було дуже жарко.
ву, усміхнувся всім, але ж йому, Іванкові, — так особливо.
— Літо ж. Батько гнівався, але мати чекала Миколку.
Це батько входить до класної кімнати, й всі учні встають, Шкода її.
навіть Вітька, який вчора всім насміх штовхнув Іванка аж
Тож Олексій Цілик просто вийшов надвір. Іван при-
так, що той впав, і з портфеля випав і покотився в багнюку
нишкнув. Та батько, як повернувся до хати, то вже й проба-
шмат хліба, — Іван, звісно, усе одно з’їв. Прямо там, ховаю-
чив. Тільки такий почорнілий був на лиці — чи то вогонь
чи від чужака скарб за щоками, — нехай сміється.
уже догорів, ось і стемніло.
Усе було не так. Правда, яку так любив батько, давно
— Пам’ятаю, він сказав, може, й справді не треба тієї
вже кудись поділася. Зникла так само без сліду, як сам він
правди?
під Сталінградом. І все в світі стало не так. І це належало
Потім іще один зошит Ваня знайшов у шафі, загорнутий
виправити Івану, — саме йому. Більше-бо нікому.
у сорочку. Він вдихав її запах, як пес, і намагався прочитати
Іван взявся за розум. Та як не старався, все життя пи-
Читать дальше