Unknown - 2017

того, що потім назвуть великою перемогою.

означає: є лише мить. «Между прошлым и будущим», —

Через Крайновку німці проїхали уночі. Буває ж таке —

і це означає: між минулим і майбуттям. Полковник любить

і сказати соромно. Німці, мабуть, не помітили це маленьке

цю стару пісню аж якось занадто. В кімнаті, повній галас-

зубожіле село. Пощастило — місяць саме сховався за хма-

ливих жінок, удає, ніби він сам-один, не слухає ані жіночих

рами. І хоч справжнього німця Іван, божиться, ніколи так

сварок, ані пліток, підносить шепеляве стареньке радіо до

і не бачив — за що міг би претендувати, ймовірно, на Книгу

самого вуха, як мушлю, — слухає. «Прош-ш-шлым и бу-

Рекордів Гіннеса як єдиний такий серед цілого покоління

дущ-щ-щим», — шепоче-шипить мушля.

українців, — війна змінила полковника. Залишивши його

Бо є лише мить — стара пісня з радянського фільму про

в окупації цілим, дозволила всотувати себе всю, від почат-

неіснуючий острів і запах справжнього дому — пухова по-

ку і до кінця.

душка під скронею пахне зовсім не так, як усе тут, у все ще

Дерев’яну школу в сусіднім селі невидимі німці зни-

чужому місті. Полковник привіз подушку з тої хати, де не

щили, як і саме село. Школу, казали кілька вцілілих людей, справдилась жодна мрія, крім однієї, — вижити. Думаєте,

знищили не зі зла — змусили рубати стару на дрова замість

маленький Цілик хотів стати полковником авіації, носити

високих сосон. Сосни залишилися й не постраждали. Нім-

зірки на плечах? Він хотів бути шкільним учителем. Батько

цям потрібен був простір — ці поля, ця чорна земля, ці

казав йому:

корови в рудих, схожих на хмари плямах, і хмари, і сосни,

— Я не зміг. А ти мусиш бути вчений. Вчені люди знати-

і річка. А школа — ні.

муть усю правду.

Річка принесла маленькому Цілику тіло дівчини, зовсім

Звісно, ж батько полковника не мріяв про небо. В його

голе. Затримала його ненадовго перед Ціликовими очима,

часи й літаки над Україною не літали. Хоч, можливо, і про-

зачепивши за камінь. Й поки Іван відсахнувся — вже по-

майнув якийсь дирижабль або біла повітряна куля. А може, несла далі, відпускаючи, вибачаючись наче, що налякала.

чотиримоторний аероплан в першому великому польоті —

Історія завжди оминала Івана так само, як і ця мертва, як

з Санкт-Петербурга до Києва, пролетів якраз над Крайнов-

вода — камінь, ніколи не беручи з собою, але змінюючи

кою? Та крайнівчани, мабуть, якщо й бачили, то вирішили, й зрештою визначаючи.

що це галюцинація, мушки перед очима. Тож батько Івана

Школу потім відбудували, з’явилася молода вчителька

склав собі мрію про вчителювання, а Іван перейняв її.

зі швидкими очима та запахом крейди. Та малий Іван вчи-

Та поки війна, вчитися не випадало. Україну ковтнула на-

тельку не любив. Коли сидів за партою, уявляв, як могло би

вала — Україна ковтнула навалу теж. Розчинила її ненадовго

бути — не тут, не тепер, але в якомусь іншому світі й часі, 88

89

де батько, не поштар, а учитель, писав би на дошці сьогод-

Та я ж не дурний пес, я знаю. Знав би й більше, усі на світі

нішню дату — тридцяте вересня. Тридцяте вересня 1946-го.

знали би більше — та мати Івана Цілика розпалила щоден-

Якби батько сидів за вчительським столом, підняв голо-

никами велику білену піч... Було дуже жарко.

ву, усміхнувся всім, але ж йому, Іванкові, — так особливо.

— Літо ж. Батько гнівався, але мати чекала Миколку.

Це батько входить до класної кімнати, й всі учні встають, Шкода її.

навіть Вітька, який вчора всім насміх штовхнув Іванка аж

Тож Олексій Цілик просто вийшов надвір. Іван при-

так, що той впав, і з портфеля випав і покотився в багнюку

нишкнув. Та батько, як повернувся до хати, то вже й проба-

шмат хліба, — Іван, звісно, усе одно з’їв. Прямо там, ховаю-

чив. Тільки такий почорнілий був на лиці — чи то вогонь

чи від чужака скарб за щоками, — нехай сміється.

уже догорів, ось і стемніло.

Усе було не так. Правда, яку так любив батько, давно

— Пам’ятаю, він сказав, може, й справді не треба тієї

вже кудись поділася. Зникла так само без сліду, як сам він

правди?

під Сталінградом. І все в світі стало не так. І це належало

Потім іще один зошит Ваня знайшов у шафі, загорнутий

виправити Івану, — саме йому. Більше-бо нікому.

у сорочку. Він вдихав її запах, як пес, і намагався прочитати

Іван взявся за розум. Та як не старався, все життя пи-