Unknown - 2017

ми м’язами, і весь він не людина — звір. Великий, швид-

кулаки. Як очі бігають у пошуках виходу. Чи не виходу —

кий, злітає високо. Все бачить: як сидять за столом посеред

злітної смуги. Бо єдиний вихід завжди для Івана був —

Львова його дівчата, як хата в селі стоїть самотня-сама, як

у небо. І він, мабуть, вийшов із кабінету й дивився, як йдуть

у Баку, в оповитому виноградом дворі, з якого він забирав

повз нього колеги, і механік готує до злету МіГ...

наречену, розливають червоне вино незнайомі азербайд-

Полковник ще після того служив. Тільки ж від служби

жанці, а на знайомих аеродромах — від Сибіру до польсь-

йому залишили те, що він не любив, те, що завжди терпів

ких кордонів — стоять, застиглі, ніби заарештовані, літаки

задля можливості бути там, угорі, — й просто хоч якось

з червоними зірками, і могила найкращого друга заростає

бути.

поблизу Донецька. Іван — великий чи то літак, чи то звір —

Зате Ціликів відправили нарешті в «нормальне міс-

мчить над усім цим і знає все це. А потім, як колись, залітає

це» — до Польщі. Знайомий секретар в штабі все зрозумів, в хмари. Хмари ховають усе знання. Оточують, як русал-

хоч полковник і не просив ні про що — не вміє просити.

ки потопельника, і скільки Іван не маневрує — вгору, вбік, А секретарі в бюрократичних системах — володарі шансів,

донизу — хмари повсюди. А коли зникають — земля вже

королі випадковостей. Якщо хтось має їхати, приміром, до

занадто близько. І не внизу, там, де вона має бути, — вгорі.

Німеччини, а хтось на Сибір — не в заслання, як одразу по-

Знову все переплутав. Наприкінці польоту, як наприкінці

думали би «місцеві» у Львові, а просто оце на службу, — то

життя, не можна бачити світ догори дриґом. Чим ближче

завжди є ті, за кого домовилися чи навпаки — вписали «у чор-

земля, тим страшніше визнати помилку. Брехала техніка —

ний список», але решта... Так, звичайні писарі часом здатні

чи чуття. Полковник летить угору — до цієї землі, де україн-

виправити чиюсь недолугу долю не гірше за генералів.

ська самотня хата з тріщинками в блакитних віконницях.

Отак Іван хотів повернутися в небо, а потрапив до

Угору, де мало би бути небо. Ні, він уже не поверне — немає

Польщі.

часу. «Мамо!»

84

85

Старий прокидається. Руки заніміли — не поворух-

нутися. Велика дружина смішно хропе. Я — світла пляма

в темряві, біля дверей, там, де годиться бути сторожовому

псу. Полковник дивиться мені прямо в очі. Чи здається?

Можливо, старий полковник усе ще в хмарах.

Розділ 4

А може, я сам вигадую всі ці сни, сплітаю із запахів

поту, адреналіну, небезпечно високого тиску і — качино-

го пір’я, яким набивала подушки у Крайновці ще бабуся-

Маруся. З довгих плутаних розповідей дивака-старого.

Тільки ж його крик «Мамо!» такий справжній і голосний.

Таємниця

Господар усе не з’являється. Іноді здається: я за-

лишуся в Ціликів назавжди, їстиму тут їхні ріденькі каші

й шарахатимуся, все слабший, від сліду до сліду, в цьому

глибокому місті. Я тут застряг у безчассі.

Я не знаю, для чого полковник бере мене з собою туди,

за Полтву, на той бік від лінії Європейського вододілу, де

закінчується влада Балтійського моря й починається влада

Чорного, — на Замарстинів. Можливо, полковнику просто

потрібен свідок, хтось, хто бачитиме його незаконну мрію?

На випадок, якщо мрія ніколи не справдиться. А може,

таємниця і пес — просто ідеальна компанія для старого

полковника Радянської Армії.

Вдома старий усе ще вдає ненависть, а тут, на дачі, мож-

на не відвертатися, не перетворювати долонь на кулак,

а тихо, повільно гладити мою білу гривку — відкритою до-

лонею. І говорити мені: не «дурак» — ласкаве «дурашка».

Хоча й справді я, мабуть, дурень, якщо вірю у те, що ця

щирість важлива не тільки для мене.

Ми минаємо строкаті саморобні огорожі, зібрані власни-

ками тутешніх ділянок із усього колишнього — з колишніх

87

дерев і колишніх дверцят давно не існуючих шаф, із іржавих

в собі, у власній крові. Кров пахла війною, війна — кров’ю.

металевих пластин, які раніше були невідомо чим, ворота-

То був час тікати, вивозити обладнання, людей і великий

ми у трамвайні депо чи обшивкою літаків. Старий наспівує

гнів — далі й далі на Схід. Щоби там, у тилу, готуватись до

свою улюблену пісеньку. «Есть только миг», — співає, і це