Unknown - 2017

72

73

по колу. Тож я зовсім не розумію, чому Марусі подобаєть-

Спочатку Олі в храмі було нічого, нормально й тепло. А по-

ся гостити у баби. Хіба що, пані Віра — єдиний зв’язок із

тім... Потім раптом у якомусь пориві всі люди опустилися

батьком, чиї портрети розвішані в цій квартирі, як ікони

на коліна, а Оля — так і лишилась стояти біля дверей. Сто-

у храмі. Самого ж Юрася, як справжнього святого, ніколи

яти, ховаючи список із прізвищами, — ніби сама собі стовп

тут не буває. За словами пані Віри — якій я вірю хіба що

ганьби. Оля каже:

в питаннях сирників і катехизису — він займається яки-

— Мені здавалось: всі дивляться. Всі бачили, що я не

мось бізнесом у столиці, «підіймає державу»:

опустилась навколішки. І цей список в руках...

— Бо хтось же мусить! — пояснює пані Віра.

Досі Мама Оля боїться повернутися в церкву, хоч

Маруся слухає про тата, затамувавши подих.

у якусь. А що, як і тепер всі дивитимуться? Що, як всі зна-

І щосуботи, попри примхи Віри й погоди, Мама Оля

тимуть, що вона записувала? Не всіх навіть, до речі, —

відводить доньку до ненависного їй дому — дому, в який

Світланку ось, відмінницю, не записала. Та когось, певно, сама вона після розлучення заприсяглася ніколи не потика-

мусила таки вполювати тоді.

тися. Після обіду пані Віра проводжає нас назад — і теж до

Дивно, що почуття провини не пускає людину до храму

квартири на Лепкого ніколи не підіймається.

релігії, що й заснована, здається, на цьому самому почутті.

Часом Оля приводить Марусю до бабці ще й у неділю —

Одного разу мені навіть наснився сон — я стою посеред

стара та мала разом ідуть на службу в той самий Собор,

собору, а зі стін дивляться на мене опудала з будинку Госпо-

на честь якого назвали Юрася. Тільки мене тоді не беруть

даря у Новерську: кабани клацають іклами, мертві качки

зі собою, звичайно. Псам до храму не можна. Ціликам —

махають крилами. Й усі разом кричать на мене: «Дивіться, також. Принаймні так самі вони, здається, вважають. У них

пес у соборі!» А чого кричати, коли самі теж тварини?

із Богом якесь непорозуміння. Ніхто толком не вміє моли-

Присниться ж таке. Певно, це запахи Олиних спогадів

тися, й Оля з радістю відпускає до церкви доньку, сама —

діють на мене.

чи то стидається, чи то боїться зайти. Вона якось зізналась

Маруся ж завжди повертається зі служби щасливою,

мені: коли працювала вчителькою ще за Совєтів, мусила

а значить, у Соборі таки все в порядку — пахне талим

піти «на чергування» — стовбичити перед храмом, дивити-

воском і вірою прихожан. Жодних звірів.

ся, чи хтось з учнів не йде на Різдвяну службу, записувати

Щоправда, одного разу мала повернулась із церкви за-

прізвища... Було холодно, й хтось з прихожан сказав учи-

смучена. З’ясувалося — запитала святого отця про мене:

тельці: «Та зайдіть ви до храму в цьому пальті! Замерзнете!»

чи пси потрапляють до раю? Священик їй відповів: ні. Пси, І Оля зайшла — не знаю, чи справді так змерзла, чи прос-

мовляв, не мають душі. Рай для псів — це тільки бісівська

то хотіла всередину. В храмі пахло, мабуть, отими свічка-

байка. Можливо, то був якийсь неправильний піп?

ми — так пахнуть Вірині руки — і ладаном, і грошима, й ще

Ще одне захоплення пані Віри — кулінарія. На відміну від

чимось — як пахне завжди від священиків всіх конфесій.

«нездар Ціличок», вона господиня ще й яка. В обов’язки ону-

74

75

ки входить куштувати наготовані пані Вірою страви й хва-

виховують краще. Ні, думаю, якщо партизани ще й є десь,

лити-хвалити-хвалити, а ще — слухати-слухати-слухати

крім Віриної уяви та старих радянських газет, — в лісах або, нескінченні Вірині історії. Я змушений переважно лише

приміром, на нижньому поверсі будинку по вулиці Лепко-

слухати.

го, — не мають вони до дівчинки жодних претензій.

Пані Віра знає все про усіх, однаково обізнано говорить

Після обіду пані Віра дістає з креденсу грубезний, зама-

про сім’ю з квартири навпроти і тих, хто жив на сусідній

цаний зошит. Цей зошит містить рецепти всесвітньо відо-

вулиці ще півстоліття тому, — так, ніби часу немає. Про ка-

мих страв. А пані Віра — не більше й не менше — звичайно, гебістів, які, за її словами, були й залишились у місті повсю-

співавторка цих шедеврів. На жаль, невідома світу.

ди, й про бандерівців, які теж ледь не досі все партизанять