Unknown - 2017

пташки в руках їхніх з Іваном дідів.

й, звісно, справжні господарі міста — голуби.

Полковник за грошима і не шкодує майже, каже, знав

Потім до поганих труб, сусідів і голубів додалися ще

все життя, що все це погано скінчиться. Мовляв, сухарі,

іноземці, які шукали квартиру, де буцімто виріс якийсь ві-

борошно й сірники — ось вічні цінності. Ну й земля ще —

домий на весь світ чоловік. Іноземці безцеремонно проси-

так, звісно, земля. Добре, хоч встиг полковник отримати

ли впустити їх до помешкання — полковник не відчиняв

свої шість соток за містом і поміняти їх, вигідно, без до-

дверей. Шахраї, це точно...

плати майже, на затишну дачну ділянку на Замарстинові —

А наприкінці 80-х вулиці Львова ще й закипіли людь-

якийсь чудак ладний був будь-що тої ділянки позбутися.

ми. Старий нервував, на околиці було б спокійніше. А чи

Тепер уже політичне життя затихло. Всіх перемогли, все

справді полковник вважав, що люди, які марширували тут

вибороли? Тільки ж старі труби й вічні голуби не поділись

із жовто-блакитними прапорами, краще б займалися чи-

нікуди, а старий уже й звик жалітись на місто.

мось кориснішим, чи казав так лише на зло діду Євгену

Щоправда, новими сусідами в дев’яностих знову става-

й зверхньому Ярославу Теодоровичу? Не знаю. Та навряд

ли «не ті». В квартиру Краснових, які виїхали до Росії, все-

те саме старий висловлював Варгіним. Я думаю, полков-

лився якийсь бізнесмен, до квартири художниці, що виїха-

ник прикидається часом — так, як прикидається, щойно

ла до Польщі, — зарозумілі викладачі університету, ясне

хтось зайде до кімнати — вдає ніби б’є мене кулаком, хоч

діло, хабарники. Тільки ненависна Варгіна так і лишилася

насправді — гладить ніжно долонею. Хай там як, певно,

в великій квартирі — сама. До поштової скриньки довго ще

старий просто знав, як то казали «по долгу службы», чим

клали газети, які передплачував її чоловік. До всього, донь-

іноді закінчуються заворушення в тій країні, якій він усе

ка нових сусідів зверху взялася грати на піаніно. Це б ні-

життя служив.

чого, не злочин. Тільки таланту немає. Коли вікна прочинені, Тож коли мітингували за визнання греко-католицької

чути собачі вальси й військові марші. Але найгірше, коли дів-

церкви, полковник навіть не пустив дружину до магази-

чинка намагається зіграти дев’яту симфонію — Людвіга ван

ну. Діловито пішов із авоською сам, відстояв чергу, на що

Бетховена. «Ода до радості» ніяк не дається горе-музиці —

раніше ніколи не мав настрою. Відтоді Велика Ба все рідше

чимдалі, то більше нагадує звичний військовий марш.

виходила з дому, ніби прийнявши свою недоречність у чер-

Одне слово, полковник цікавиться Львовом хіба що як

говому чужому місті, куди привіз її чоловік. І коли продав-

містом, на яке можна скаржитись вічно.

щиця з хлібного забула російську, Велика Ба майже не за-

Зате Мама Оля на Львів не жаліється. Вона взагалі ні на

смутилася — просто залишилась сидіти в своєму великому

що не жаліється. Чи бачить щось довкола? Важко сказати.

кріслі.

Весь час, що я спостерігаю за нею, вона передусім — мама.

66

67

Намагається побачити все за двох — за себе й доньку. І пев-

І ясно, що алергія ця не дуже непокоїть Тамару. — Я ж

но, тому, чи то справді бачить світ правильним і прекрас-

сюди не просилася.

ним — чи то саме таким вигадує його для Марусі. Наче

Здається, Тамара має на увазі не лише місце, але і час —

дивиться на місто так, як дивилася б, на її думку, малень-

у нього вона не просилася теж. Хоча судячи з того, що я чи-

ка дівчинка, єдина правдива львів’янка з-поміж усіх Ці-

таю на глибині, зараз часи не найгірші. Та з усією своєю

ликів — тут, у Львові, народжена.

впертістю, Тамара відмовляється жити в запропоновано-

Мама Оля помічає кожну деталь на фасадах будинків,

му їй часопросторі. Вона шукає роботу — телефонуючи

як діти квіти в траві. Ось кругле віконце, ось завиток, ось

за оголошеннями в позавчорашніх газетах. З одної фір-

м’язисті атланти на Будинку вчених — один уже повернув-

ми вона звільнилася, бо роботодавець посмів вирахувати

ся спиною, інший дивиться на нас. Здається, зайдеш усере-

з зарплатні тиждень, який вона прохворіла грипом. З іншої

дину — й раптом направду там бал у розпалі.

вигнали вже її, бо вона не стала терпіти похабних жартів