Unknown - 2017

я не знаю.

мала влізає на скриню. Завмирає. Ніби вітер їй, як мені, теж

Та полковник усе розповідає мені — мусить колись

приносить із вулиць щось значиме, не тільки дзвінки трам-

і про це розповісти. Мусить же?

ваїв й суперечку між Варгіною й дідом Євгеном.

Ось він знову голить обличчя німецькою електричною

— Сидиш тут зовсім, як я колись, — каже онуці Ба.

бритвою. Дивиться в дзеркало, й жовта лампочка вихоп-

Звісно, Ліля сиділа отак, на скрині, вперше зайшовши до

лює зморшки та сиві розхристані брови. Полковник від-

цього дому — просто тоді більше й ніде було сісти. Щасли-

кидає волосся з лоба — вічно падає йому в очі. Дві великі

ва мить — кінцева зупинка, так... Хоча полковник і досі ви-

зморшки над переніссям здаються глибокими, як провалля

вчає часом газету — ту, де друкують оголошення про обмін

асфальту на одній з вулиць — подейкують, хтось недавно

квартир. Оголошень багато — триває велике переселення.

провалився під Львів. Старий обережно обходить бритвою

Кожен, хто народився в СРСР, може собі обрати нову, кра-

шрам під нижньою губою:

щу батьківщину. Полковника країна більш ніж влаштовує,

— Pułkownik w krwi. — І над верхньою — продовження

та він раніше подумував їхати до Донецька, щоб поближче

червоної лінії. — Це ж треба. Pułkownik w krwi...

до Томки... Тепер, коли навпаки Томка втекла до Львова, він, Можливо, все це якось пов’язано зі шрамом? Під час

мабуть, читає оголошення просто за звичкою. Місто, звісно, гоління дід завжди пахне поганим настроєм — інакше я би

не найкраще, та чого дарма їхати? Два переїзди — то як одна

обов’язково спитав. Але нічого, він розповість. Він все

пожежа, полковник знає. Та й які тепер переїзди — хіба Ліля

розповідає мені.

витримає ще хоч один? Ні, якщо був у Ціликів ліміт щасли-

вих подорожей і повернень — він уже вичерпаний. А остан-

нього разу, коли полковник перевозив стареньку тещу та її

Місто за вікном

дві нещасні валізи... Та спершу полковник довго їхав до неї.

Потягом до Баку — більше трьох днів. Квитків на літак чи то

Велика Ба накриває скриню квітчастим покри-

не було, чи то скнара Цілик пошкодував грошей.

валом — з тих, що купувала колись на придане для Тама-

Вагони тягнулися довгою гусінню. Львів — рідний пол-

ри та Олі. Воно й пахне так — пилом, складом радянського

ковнику Харків. Харків — майже рідне Баку. Більше семи

магазину, волосками бавовника й мріями. Придане наче

днів тривали погроми. Теща полковника Ніна ходила вули-

й згодилось, але...

цею й тихо гукала сусідку-вірменку. Полковнику це потім

— Бабусю, а можна я тюль відсуну?

люди розповіли. Сусідка, звісно, мовчала, не озивалася. Меб-

— Для чого... — починає Ба й замовкає. — Відсунь, як

лі — старий червоний диван, на якому дивом вміщалася вся

хочеш.

сім’я та друзі — азербайджанці, росіяни, один іранець й один

58

59

єврей, письмовий стіл, в якого постійно відлітала одна й та

Вона померла від серцевого нападу чи задухи. В мос-

сама ніжка, комод, на якому стояло сімейне фото — одне й те

ковському потязі вугілля на опалення не шкодували.

саме багато років, — все розтягнули швидко. Тільки довго

А може, і ще від чогось померла. Полковник не впевнений, літав над дорогою пил. І довго описує речі полковник, так, він же військовий пілот, а не лікар. Потяг після того їхав ще

наче це речі ті мали значення, а не те, куди все-таки поділась

цілий день. Тіло довелося забрати в службове купе. Провід-

сусідка. Продавщиця кавунів із вулички поряд лише опуска-

ник не дозволяв відчиняти двері — кричав, що взагалі мав

ла голову. Казала, не знає, як до такого дійшло. Казала, все

висадити полковника й тіло на станції. Але полковник бла-

добре з сусідкою. Казала, вірмени просто втекли. Всі втекли.

гав, і платив — і провіднику, і начальнику потяга, і мілі-

— Ви їх вигнали... — поправляла Ніна. — І що це за спи-

ціонеру заштатного міста, де потяг через оцю подію стояв, сок? Звідки дізналися, хто, де... — не відставала вона, хоч

мабуть, найдовше за всю його, міста, заштатну історію.

полковник і намагався її спинити.

Старий хотів довезти матір дружини якнайшвидше додому.

— Мовчи-мовчи, — казала продавщиця кавунів. —

Тобто, до Львова.

Я сама, перша любила її. Я їй завжди позичала, вона дітей

Полковник так і не зміг змиритися з тим, що бабуся Ніна