Unknown - 2017

родовище чимось справді міцним — не ціликом, — знову

48

49

сміється. — Ну бо що ти, Цілику рідний, за бар’єр? Кра-

Говоритиме сам до себе. Але, ймовірно, й до мене теж. Бо

ще чимось таким з бетону. Так що можеш літати спокійно.

казатиме іноді:

А радянська влада тут поки бетоном! А ти літай...

—Ти ж нічогісінько не розумієш, Доме. Дурашка ти...

— Васю, а протитеревенні цілики є? Є? Бо ти оце щось

Я вдаватиму, що не слухаю, покладу морду на лапи. Уяв-

мелеш таке, щось таке верзеш... Почують же.

лятиму, як із землі виймають давні сліди — метал, нафту, ву-

Але на п’яного Василя ніколи нічого не діяло (та й на

гілля — але залишаються цілики й пахнуть із глибини. Я не

тверезого іноді теж). Добре, що довкола всі офіцери були

слухаю, навіть заплющу очі. Байдужість — ввічливість псів.

такі самі п’яні, так само іноді верзли дурниці, видавали

таємниці — свої та державні, про стару велику війну й про

нові маленькі, й про все, що можна відмовитись бачити на

Ne m’oubliez pas

землі, але — нікуди очі діти — побачиш з неба.

— А друг мій у 62-му служив у Ростовській області... У Но-

Перші м’ясні обіди в домі на Лепкого виявились

вочеркаську... — казав хтось, думаючи, що говорить тихо.

обманом. Ціликам не вистачає на нормальну їжу навіть для

І починалося... Ш-ш-ш... Ш-ш-ш... Чого ш-ш-ш?

себе. Тож я мушу звикати до перлової каші, до гречки та ма-

Політрук теж п’яний. Чи прикидається? І правильно роз-

каронів. Кістки тварин спершу йдуть у бульйон для рідень-

стріляли, правильно...

кого супу, лише після того — мені. Не хотів полювати — то

— А мій брат був у Празі...

й маю.

Ш-ш-ш.

Та я ж тут тимчасово, я все ще вірю, що повернуся в Но-

Тільки Василь з Донеччини знай твердив своє. Цілик —

верськ. Можливо, тому це помешкання й місто підходять

то крайній засіб, остання надія. Якщо вже ніяк більше ро-

мені якнайкраще: я тут ніколи не звикну. Коли дістанусь

довище захистити не можна, якщо нічого більше не зали-

назад, до будинку Господаря, зовсім не сумуватиму за цими

шається.

місцями.

— А я ж не залишився вдома, — завершує свою

Ця квартира на тихій вулиці біля парку — тимчасовий

розповідь мій старий, хоча зовсім незрозуміло, який саме

табір для біженців. Не аж такий сумний, цілком впорядко-

дім він має тепер на увазі. Кров пахне провиною.

ваний і охайний — але табір. Тут складено все, що може

Вже наступного дня полковник говоритиме знову, зно-

знадобитися потім, у тому житті, яке колись розпочнеть-

ву смажитиме картоплю на великій чорній пательні — на

ся, — невідомо коли, й невідомо, яка ще війна має для цього

всю сім’ю, зачинить двері на кухню — нібито, щоби запах

скінчитися. А поки майбутнє чекає на книжкових полицях,

їжі не йшов до кімнат, — і говоритиме. Цією своєю говір-

у шафах, на шафах, в сервантах і під ліжками в коробках.

кою рідною, мішаною з цитатами із радянських фільмів

Тут ніхто не викине жодної пари туфель, хоча ходити на

про льотчиків і термінами з підручника аеродинаміки.

цих підборах старші вже не вміють, молодші — ще не

50

51

навчились. І Леніна, всі п’ятдесят п’ять томів у чорній па-

У квартирі ще залишилось аж два флакони цієї «Москви»,

хучій оправі, дозволено вже позбутися — але шкода, «рука

один, на щастя, майже порожній, інший — повнісінький.

не піднімається на книжки».

Його вистачить ще надовго. І я покусав би того, хто не до

Письменники вигадали подорожі у часі, та, виявляєть-

кінця закрутив кришечку. Та я ж не кусаюся.

ся, можна просто дозволити часу йти та помахати йому ру-

Насправді ніяка це не «Червона Москва», звісно, — це

кою. Я розумію, здається: це не майбутнє очікує на Ціликів

«Улюблений букет імператриці», запах 1913-го. І не питай-

за дверима — теперішнє. Жінки б’ються не просто з міллю

те, звідки я знаю. Просто знаю і все — як ви знаєте свої

чи пилом — вони зупиняють час.

мови, які ніяк не можете поділити. Цей запах більшовики

— Бабусю, а на якій полиці твої сукні? — хитрує Маруся.

просто вкрали та перейменували, як цілу імперію. І ось уже

Вона ні на мить не повірила, що до скрині нема ключа,

майже сто років він роз’їдає носи безхатченків з цих дворів, а в скрині нема таємниці.

незалежно від назви, незалежно від прапора, піднятого над

— Які сукні?

містом.

— Ну бальні ж! — Маруся втрачає терпіння. — Такі, як