Unknown - 2017

раз дають. Ви як думали?

мою, не бути... Не бути? Так, не бути. Не бути, а бігти.

Правду кажучи, мені здається, більшість сусідів нічо-

А вони завели собаку.

го б про це не думали, якби полковник мовчав.

Коли «проклята революція» з’їла орлів його діда, а потім

і самого діда разом із майже всіма дітьми — правда, судя-

Pułkownik w krwi

чи з натяків полковника, не без їхнього опору — майбутній

батько Івана змирився й влаштувався розвозити пошту.

Старий не з шахтарів, як його друг Василь, — із

Олексій Цілик все мріяв «бути ученим», писати замітки

селян. Так і записано було в особовій справі. Й вибір прос-

в газету, навчати дітей у школі. Це, звісно, вже було немож-

тий був: борона — штурвал, зерна — зірки. Вічна дорога —

ливо — та, розвозячи пошту, він почувався щасливим. Був

54

55

ближче до тих-таки газет і писаних нерівними почерками

Дуже хотілося жити. Надсилати гроші та подарунки матері.

листів. Щасливий. У селі кого не вислали чи розстріляли, Виростити доньку, народити ще сина — щоб він теж жив,

того потім з’їв голод. Але Олексій усе залишався цілим,

а надто — вижив-таки. Та народилася друга донька — Оля.

возив пошту, тихо дзенькаючи стареньким велосипедом,

Може, виною якраз і було те бажання вижити? Жінки, ка-

а тоді — тихо розтанув у великій війні. Іван залишився

жуть, впертіше тримаються за життя.

в родині за старшого.

— Хоч би один хлопець. Син чи онук, — жаліється за

— Ні, батько мій не загинув, — пояснює, і якоїсь миті

зачиненими дверима старий. — Тепер залишається хіба до-

направду вірить у те, що каже. — Батькові завжди талани-

живати до правнука? Та поки освіта, поки робота... Дівча-

ло. Так що не міг він загинути, навіть на тій війні. Я знаю, там же треба на ноги стати. Нам з Лілею доведеться жити

він-то мав повернутися. Перед війною він же єдиний ви-

довгенько, — старий хитає головою, пахне любов’ю й хлі-

жив з братів. Ще тітка Дуся... Всі хати порожніми позали-

бом. — Може, й сто років, — каже і вірить, здається, що

шалися, там потім чужі жили...

й він, і дружина житимуть, якщо треба, вічно.

Полковник запевняє — мене і себе — мабуть, батько по-

Старий говорить зі мною багато. Жінки ж його бере-

трапив в німецький полон. А може, лежав поранений у чужій

жуть, вирішують все без нього. Це мені вдається просли-

хаті з чужою жінкою — з нею й залишився, зрадник. А може, зати на кухонні наради — мене чи то не вважають за чо-

втік після перемоги кудись до Європи — прямо з-під Сталін-

ловіка, чи то берегти не хочуть.

града туди й чкурнув. Доживав на березі Середземного моря

Полковник усе літає в думках — далеко й високо. Жін-

або Ла-Маншу. Тільки загинути Олексій Цілик ніяк не міг.

ки ж говорять про те, як розтягнути гроші на місяць, як знай-

Так же й було написано в повідомленні: «пропав безвісти».

ти клієнток на сукні, що шиє Велика Ба, як Тамарі відшукати

То вже потім, за свідченнями односельчанки-медсестри,

роботу, з якої її не виженуть за гострий язик, і так — т-с-с, вписали, нібито Олексій загинув — на очах в інших, теж, на

щоб точно не чув старий — звідки на дні сміттєвої корзини

жаль, полеглих в боях. Так треба було записати — для ді-

взялася порожня пляшка? І, до речі, треба полковника хоч

тей, для вдови-колгоспниці — не для правди, а для життя.

би й обманом завести до кардіолога. Багато питань.

Інакше держава вигадає свою версію, і на стелі в райцентрі

Та ні старий, ні жінки не говорять про дещо цікаве

не бувати прізвищу «Цілик», а в біографіях дітей бути дво-

і таємниче: полковник, вочевидь, щось приховує. І невже

значному «зник».

жінкам байдуже — чи, можливо, справді ніхто, крім мене,

Тож поки, за словами полковника, батько гуляв десь

не чує — іноді, коли старий дивиться в дзеркало, він тихо

після війни, Іван замість нього мусив бути опорою матері

каже до себе дивне:

й підіймати молодшого брата. Так і пішов у льотчики.

— Pułkownik w krwi...

У небі Цілик оживав, ніби був вільним. Лише згодом,

Це польська, зрозуміти її неважко. Та що це означає?

коли народилася перша донька, став і в небі трохи боятися. .

Чому, хай мені бультер’єр, «полковник в крові»? Хоч би

56

57

хто з людей скористався цією своєю людською мовою

Так, Маруся не бачить міста — можливо, вона

й запитав. Втім, можливо, всі просто знають щось, чого

сподівається, що місто побачить її? Відчинивши вікно,