Unknown - 2017

продовжує називати Німеччину цим неіснуючим сполу-

У Німеччині Маша жила на затишній вуличці —

ченням літер. — Усе, виперли нас звідти. Це тільки твій

Buchholzallee. Маша вважала, ця назва означає — алея буків.

генеральський синок разом із татком досиджує там. Гене-

І букові дерева й справді росли на тій вулиці, їх корою пах-

рал Лисицький, мабуть, уже половину Німеччини до себе

нуть Машині руки. Щоправда, ніхто, крім Маші, взагалі не

у Ленінград контейнерами відправив. Це лише наш невда-

цікавився тим, що означає це смішне німецьке «Buchholz».

ха й його сестра нещасна в Донецьку тепер... Ти ж знаєш, Солдати говорили «Бучольц» — більшість вивчали в школі

що Лисицькі тепер розлучаються? Ромка сам у Німеччині,

англійську, та й ту не вивчили. Офіцери стверджували:

з батьком. Довчається ніби. А матір кинув. І якщо ти мене

«Бухольц» — це від модного слова «бухати» — пити горілку

питаєш, я б не зв’язувалася більше з тією сімейкою.

з гранчаків виробництва заводу Бухаріна.

Але Маша не питає нікого. Між Німеччиною і Ленінгра-

Вітчим щоправда тоді майже не пив — лише за компанію.

дом для Маші просто нічого немає. Маша зовсім не бачить

Він мав відповідальну роботу, щось із ракетними установками, Львів.

70

71

Маруся єдина має з цим містом, так би мовити, «кров-

рятує уже від зморщок. — Людиною справді високого по-

ний» зв’язок. Такий, який виникає, коли ти народився

льоту! Як мій Юрась.

в місті — або коли хтось дуже близький у місті помер. Та

Стеля справді десь високо вгорі, так високо, що майже

що Маруся — її друга бабуся, батькова мати, народилась

не розгледіти павутиння довкола самотнього, посірілого

у Львові. Хоч, може, й не в тому річ? Правду кажучи, на за-

плафону. Тільки пил і побілка сипле в квартирі невидимо

пах не відрізниш, хто, де й ким народився, — слід залишає

й так, наче сніг із неба.

тільки саме життя.

А Юрась або Юрій Андрійович — це і є батько Марусі.

Пані Віра назвала його на честь святого — адже в усі часи, так-так, і вона не втомиться це повторювати, навіть за про-

Бабусині рецепти

клятої радянської влади, відвідувала пані Віра службу Божу

в Соборі Святого Юра.

Недалеко — лише піднятися парком і ще трохи

— Завжди! — вона знову здіймає руки, вже не до стелі,

вгору і трохи вбік — живе Марусина друга бабуся. Матір

до неба, яке десь там, над нами, над ненависними сусідами, того самого батька, якого мала майже не знає та образ якого

аж до пані Стефи, що живе під самим дахом. — Завжди!

вимріяла собі — таке собі чи то божество, чи то господар.

Та що там, навіть мертвого чоловіка Віри назвали на

Бабусю звуть Вірою, а називати чомусь треба «пані

честь митрополита — Андрея Шептицького. Хоч то вже

Віра». Втім, мені її називати не треба ніяк — тільки води-

точно не пані Віри заслуга. Та пані вміє пишатися — іме-

ти Марусю її кімнатами. До помешкання ведуть мармурові

нами, високою стелею, недільними службами, солодкими

сходи, і двері відчиняються з гуркотом, аби спустити на

сирниками. І руки її вже менше пахнуть гліцерином з де-

мене, як спускають із ланцюга собак, цілу зграю гострих, шевого крему, й проступає звичайний їх запах — ваніль

тривожних і теплих запахів.

і кориця, оцет і сода, і так, трохи свічного воску, — наче

Пані Віра живе сама. Чоловік давно помер — тільки за-

справді пані Віра свята.

пах лишився, запах ризького одеколону «Міф» і чужих жі-

— О як його ховали! Тоді ж війна — німці пішли, совєти

нок. Втім, помешкання це бачило ще багато людей — тож

знову прийшли... А я бачила митрополита! Така мала, а ба-

я помиляюсь, можливо. Зате я впевнений, що помер він,

чила! Скільки люду було... То були люди! То були люди!

аби не терпіти більше свою дружину, не займати місця в її

Крім релігійності, пані Віра вирізняється впертістю

квартирі. Бо так, як це помешкання, пані Віра любить лише

й поганою пам’яттю. Вона впевнена в усьому — від дрібки

свого сина.

ярини, яку додає до страви, до срібного гребінця у волоссі.

— Ти подивися. Які тут стелі! Під такою стелею й люди-

Й вже точно у тому, як має жити її онука й усі взагалі Ціли-

на виростає висо-о-окою, — пані Віра здіймає руки, вони

ки. До всього, пані Віра не здатна згадати, що те-то вже го-

пахнуть дешевим гліцериновим кремом, який анітрохи не

ворила й так вже повчала. Ми з Марусею слухатимемо усе