Мирослава Горностаєва: Блискавиця Перунова

- Таки вирішив тебе видати? – спитав дід.

- Ще ні, але ось-ось зломиться. Аби я міг його…не полюбити, ні…,але хоч би пробачити…Та не можу я цього, діду, бо є жерцем грізного Бога, який не вибачає зрадників!

- Але ж, синку, - занепокоївся Сулиця, - почнуть тебе шукати – одразу ж сюди прийдуть. Я-то вже нічого не боюсь, але й оборонити тебе не зможу…

- Я піду, - вимовив Вогнедар, - зараз…Аби тільки ви дали мені якісь постоли…

- Дам я тобі і чоботи, і кожушину, - заспішив дід, - але сам ти не підеш з Києва. Замерзнути хочеш у полі? Стривай-но, збігаю я на Ковальський Кут до надійної людини.

Надійна людина дідова виявилася тим самим ковальчуком Чорнотою, підмайстром Білозіра-коваля, що очікував відступаючих з останнім човном. Як затихли суди та розшуки, Чорнота крадькома повернувся додому.

- Я вас, Віщий, - шанобливо мовив хлопчина, дивлячись з болем на спотворені вогнем знайомі риси, - зараз відведу до своїх… Поживете трохи у нас, а далі – побачимо.

- Не є я волхвом ще, - озвався Вогнедар, простягнувши Чорноті руку.

- Але є чародієм, - сказав ковальчук упевнено, - ми вже скучили за піснями вашими…

- Чи не знаєш ти, - спитав Перунич дорогою, - що сталося з іншими?

- Ховаються по весях та градцях, - мовив хлопець, - князів син, побратим ваш, видужав. Довго за вами побивався, бо хтось із втікачів чутку неправдиву приніс, що вбито вас. З тим і подався додому Всеславич. Говорив, що не зостанеться у Полоцьку, а буде мандрувати світом, або подасться на Руян, до язичників.

- Хвала Богам, - щиро вимовив Вогнедар, - що вижив Рогволод. А про Батуру з сім’єю не чув нічого?

- Пішли вони у бік Вишгороду, а що з ними нині – не відаю. Білозір же подався за пороги, до бродників. І багацько наших рушило за ним.

- Вишгород…, - прошепотів Вогнедар, - Вишгород…

І дівчина з розпущеними косами виникла з темряви наче в яві…

“Народи мені сина, кохана! Зостав тут навіки!”

Ранком же до діда Сулиці дійсно заявився сам тисяцький у супроводі охоронців.

- Був син мій у тебе? – спитав Косняч.

- Був, - не став таїтись дід, - дав я йому взуття, кожушок та й пішов він собі.

- Куди пішов?

- Того не відаю, - злукавив дід, - сказав, що світ великий…

- Як міг ти, старий ворохобнику, - гаркнув воєвода, - відпустити сліпця у зиму світ за очі?

- Не горлай на мене, чоловіче, - цілком спокійно вимовив Сулиця, - я бо багатьох воєвод на віку своїм бачив і князів пам’ятаю від Святослава Хороброго. Боятися я теж розучився, так що не лякай мене, а послухай старого: дай синові спокій. Хай живе як хоче! Ніколи він не примириться з тобою, бо зрадників не пробачають Боги його. Мені вони теж не пробачать, а шкода, хотілося б там, у світі їхньому землю орати, як пращури. Та не повернеш минулого, і тобі не повернути, чоловіче, хлоп’я, яке ти любив колись. Нічого не можна виправити, тямиш?

- Це він звелів мовити отак? – спитав Косняч похмуро.

- Це я сам так думаю, - зітхнув дід, - отож, послухайся і не розшукуй його. Між людьми він у більшій безпеці буде, аніж у хаті твоїй. І оце візьми, сказав бо він тобі віддати.

Затремтіли руки у грізного тисяцького, коли взяв він з дідових рук білого вузлика з двома простенькими іграшками, які зробив колись для Сяйвика свого.

- Дякую, - озвався над силу, - отже все-таки трохи пом’якшав душою син…

З тим і пішов воєвода, а дід зітхнув:

- Довго б ти чекав на це… Сподіваюсь, пробачить мені Перунич… Не видів він, бідолаха, на що перетворився батько його… Наче з хреста зняли чоловіка. Хоч і паскуда Косняч-тисяцький, але дечому його життя навчило… Тільки ціну страшну за це сплатив його син…

Всю зиму перебув Вогнедар у добрих людей на Подолі, мандруючи від одної хати до другої, за харч розплачуючись піснями. Наче ще виразнішим став голос його, а пам’ять видобувала з глибин все нові й нові оповідки. І плакали люди при вигляді цієї знівеченої юності, і не найшлося серед них жодного, хто спокусився б донести тисяцькому, де блукає його син. Косняч же не розшукував Перунича, бо князь, за намовою Туки, усе ще бажав суду над язичником. Знаючи, що не вийде син живим з того суду, воєвода зібрав вивідачів своїх, роздав їм золото з заритого скарбу і сказав:

- Щоб сліпими були і глухими! А хто насмілиться видати сина мого – дійсно й осліпне й оглухне.

Так боялися Коснячеві підлеглі грізного воєводи, що й думати не насмілювались, аби наказа того порушити. А з весною – пішов таки з Києва Перунич. Ходив він по весям і градцям довколишнім у супроводі вірного вовка й продовжував оповідати усім, хто хотів його слухати, про часи прадавні. Лише Вишгород обходив, бо боявся, що стежать таки за ним, і стерігся навести княжих людей на Батуру з родиною.