Мирослава Горностаєва: Блискавиця Перунова

- Ох, дідо! – тільки й вимовив Перунич, котрий слухав усе це зі щирим захопленням.

- Еге ж, він теж так думав! – хихикнув Сулиця, - дід, мовляв, та ще й одноокий…І не стерігся. Поховав я його пристойно – в садку під вишенькою. Цілу ніч прововтузився. З ляхами у нас взагалі дива кояться. То один щезне, то другий… То зранку знайдуть десь у завулку – а воно, бідняточко, вже й захололо!

- Обережніше, дідо, - сказав Вогнедар, - ви бо мічений…

- Втомився я боятись, Перуничу! – озвався бадьоро Сулиця, - як злякався ото тоді, коли найманці Володимирові приставили мені меча до грудей, так і протремтів усе життя. А тепер аж дихаю вільніше. Так же добре – не боятись! Требище твоє, до речі, розкидали, але дуб стоїть, і криничка ціла…Ходжу туди часом про життя своє думати…Ось зберігав я корогви оті усе життя, думав – знадобляться, і знадобились ніби. А потім все одно пропали… Даремно, думаю, беріг, але ж все-таки побили ми степовиків під цими корогвами! Отже, не даремно… Затужив тільки, як почув, що зламали тебе…Ну, який з тебе християнин, будь ти хоч двічі хрещеним…Не буде з блискавки кресала, а з пожежі свічки…

Вогнедар обережно вийняв меча з піхов і притулив лезо до вуст. Тоді заховав зброю і погладив гусла.

- Можна навчитись грати всліпу, - сказав, - і битись втемну… Битись я умію… Мене навчав Далебор. Визволяти силу прани, сиріч духу…

- Тримайся, синку, - зітхнув дідо, - хай помагають тобі Боги твої…

***

Косняч, хоча і знав, що старий Сулиця навідує Вогнедара, не заважав цьому, сподіваючись, що старий розвіє синову тугу. Та все важче ставало воєводі опікуватись сином і через душу його незлагідну, і через те, що пережив Перунич одну смерть, а ще три чигали над ним, наче вороння.

Раз прийшов воєвода, стривожений до краю, і мовив до юнака, котрий сидів на ґанку з гуслами на колінах:

- Поговорити треба, Сяйвіре…

- Моє ім’я – Вогнедар, - озвався Перунич, - я давно не дитя, батьку…

- Вогнедар…, - повторив Косняч болісно, - саме до Вогнедара я й прийшов…Не можу я більше таїти тебе. Питав за тебе і круль Болеслав, і Тука з небожем скаргу князю подали на вбивцю Чудина, аби видав я тебе їм головою…Ізяслав-князь теж невдоволений, що опікуюсь я поганином.

- То видайте мене, - мовив юнак, - хоч кому – байдуже…Я ж уже говорив вам, батьку, що померти лише раз можна.

- Сину, але ж я тебе врятувати хочу! – вигукнув Косняч, - я вже звертався до отця Феодосія, то святий чоловік, він ладен заступитися за тебе! Ізяслав його слухає! Тільки визнай Христа, синку! Зроби це прилюдно, і ми зможемо тебе врятувати!

Вогнедар провів пальцями по гуслам. Він не розлучався з ними з того дня, коли їх приніс дідо Сулиця.

- Ви не мене рятувати хочете батьку, - озвався, награючи тиху мелодію, - і не рід свій, що на мені урватися мусить…Вам просто страшно, як і всім відступникам, лишатись наодинці з Богом своїм…Ось і тягнете за собою інших. Невже ви думаєте, що я злякаюсь чи суздальців ваших, чи княжого суду, а чи круля Болеслава? Що вони ще можуть зробити зі мною? Ви праві були тоді, у в’язниці, – немає для сонцепоклонника страшнішої кари, аніж жити у тьмі…Лишилось світло тільки тут, - юнак поклав руку на зранені груди, - а ви і його забрати хочете?

- Не зі світла дух твій, а з каменю, як і в матері твоєї! – скипів воєвода, - поклади ті гусла кляті, бо розіб’ю їх до решти!

А що продовжував грати Вогнедар, то вирвав Косняч у нього гусла і хотів торохнути ними об ґанок, та метнувся тут невідь-звідки Полісун і стрибнув на тисяцького, мірячись до горла. Випустив воєвода від несподіванки гусла, але встиг підхопити їх Перунич, так, наче зрячим був, і гукнув на вовка, аби відступився.

- Я не радив би вам робити цього, батьку! – мовив спокійно, - бо одного разу не спиниться Полісун, позаяк все-таки звіром є, а не людиною.

- Відьмацький онук! – пробурмотів Косняч, отямившись від переляку, - звіра якого привадив…Рухаєшся, наче бачиш все…Видно правий мніх Ларіон – сатана сидить в тобі!

Вирішив тоді воєвода звернутися з горем своїм до мніха з книгозбірні, Алемпія-книжника. Чув бо од вивідачів, що знав той Вогнедара. Інші мніхи нічим не могли допомогти – отець Антоній, до якого вдався Косняч, як до святого чоловіка, тільки й радив молитись, Феодосій з прямотою вояцькою вимагав, аби зрікся Коснячів син поганства прилюдно, а Ларіон-мніх опісля появи вовка вже просто боявся свого підопічного, і тільки всі кутки у хаті хрестив.

Книжник вислухав Косняча уважно і обіцяв допомогу.