Мирослава Горностаєва - Блискавиця Перунова

- Я чую, - раптом вимовив юнак, - я вам вірю… Я вже давно при пам’яті і чув розмови ваші з моїм доглядальником. Не побивайтесь так – цим все одно нічого не виправиш.

Косняч перехрестився.

- Диво! – заволав, - диво Бог сотворив! Сяйвику! Синку! Пробач мені! Я ж бо один у світі! Маю жону вінчану, нині у Польщі вона, та не родить дітей моя бояриня, а другу взяти не можу, бо не по закону це! Багатий я…Те, що в будинку взято – крапля в морі! Є ще зарите…І золото, і срібло! І хутра приховані! Житимеш – ні про що не дбатимеш! Жону тобі знайду – в багацький дім піде усяка! Тобі ж навіть хреститись не потрібно! Покаятись тільки за гріхи мимовільні, бо не твоя вина в них, а вихователя твого! Очі тільки, ех…Винен я, винен…Але ж і так звикають люди…Будь-яка забаганка твоя виконана буде! Ну, скажи що небудь!

Вогнедар усміхнувся, але так, що здригнувся воєвода, наче від холодного вітру.

- Чудна ви людина, - сказав, - чую по голосу страждання ваше, та не розумієте ви, що марне воно. За муки свої не потребую відплати, бо нічого іншого й не очікував від такого ворога. Тому, хто рід свій видав на погибель, таким і належить бути. Ви хочете відкупити вину свою, та чи поверне мені золото ваше схід сонця над водами Дніпровими? Або вагу меча в руці? У вас, людей хрещених, дивне розуміння милосердя – спершу прагнете ви зламати сильного, а тоді піклуватись ним в його слабкості. Та мене не зломлено! Зі мною Боги мої, і випробувано мене, як меч в горнилі! Я зрозумів, чому не відчинилась переді мною небесна брама – доки жива пам’ять моя, доти я потрібен тут.

- Сину, - мовив Косняч розгублено, - дивні речі ти говориш, але сподіваюсь я, що душа твоя пом’якшає… Добре, що хоч не ненавидиш мене…

- Ненавидять рівних собі, - холодно мовив юнак, - ви ж мені огидні… Краще б мені померти сином Межиборовим, аніж жити вашим сином, та не можна вибирати батьків і рід.

Прикусив Косняч губу, але сказав лагідно:

- Одужуй, синку… Я ще приходитиму… Бог милостив, звикнемо… І я… І ти…

Вогнедар дочекався, доки затихнуть у передсінку важкі кроки, тоді зціпив зуби і сів на ложі. Протримався з хвилинку й повалився набік. Знову сів…

Почулося знайоме вже дріботіння мніха-доглядача. Ларіон, побачивши таке, забідкався:

- Ой, що ж ти робиш оце! Рано тобі ще вставати!

Вогнедар мовчки спустив ноги з ложа. Рука, що шукала опори, намацала різьблену спинку стільця обабіч.

“Перун не любить слабких і слабодухих” – почув юнак наче в яві голос учителя.

“Так, Віщий Далеборе! Не любить таких Перун! Не любить він і тих, що ладні ридати вголос від жалю за втраченим світлом! Та ще, коли вороги поруч…”

Перунич вчепився в стілець і над силу звівся на ноги. Постояв мить – і повалився навзнак. Ларіон кинувся до нього.

- Божевільний! – вигукнув, - ти ж себе уб’єш! Видужати ж треба! Лягай-но, Самійле, а про вставання поки що й думати забудь.

- Моє ім’я – Вогнедар, - сказав юнак рівно, - ні на яке інше ім’я я не відповідатиму.

- Господи, - розгубився Ларіон, - та чого тебе так вабить це поганське прізвисько?

- Це моє ім’я, - терпляче повторив Перунич, - я ж не говорю, що ви зветесь прізвиськом ромейським… Я вдячний вам за все, що ви для мене зробили, але прошу звати мене як належить.

З того дня Вогнедар почав потроху вставати і наче заново вчитись ходити. Косняч приходив трохи не щодня, юнак розмовляв з ним спокійно, без докорів, та тисяцького аж дрижаки брали від цього холодного голосу. Аби кляв його син, дорікав, чи побивався над каліцтвом своїм – легше було б воєводі. А так – наче й за людину його не вважав Перунич. І мніх помітив гординю оцю несвітську, бо мовив до Косняча якось:

- Боюся я, що навіки проклятий син ваш! Сильний біс заволодів його душею…

Коли вперше вийшов на ґанок юнак, то спитав у мніха, котрий ходив за ним тінню, який місяць нині надворі. Відповів Ларіон, що руєнь, і зітхнув Вогнедар, зрозумівши, що повний оберт зробило Коло Свароже з того часу, як прибули вони з Далебором до Києва. Наче життя прожив за цей рік молодий жрець, і дивно було йому згадувати того напівюнака, напівотрока, яким він був рік тому. З цього дня сидів він на ґанку подовгу, відновлюючи пам’ять свою, повторюючи від слова до слова науку Далеборову. Це помагало Вогнедару забути про тьму довкола і про дівчину з розпущеними косами, котра обіцяла народити йому сина…

Якось, коли сидів юнак на сходинках, насолоджуючись останнім теплом осіннім, щось волохате стрибнуло йому просто на груди, трохи не перекинувши на сходинки, а шорсткий язик облизав обпалене лице.