Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Таки справді не була. Я ж казала, кілька слів тайською творять дива.

Жінки всміхнулися.

— Що порадиш для нас? — Тамара.

— Світлані можна рис із морепродуктами, який подають у половинці ананаса…

— Хочу, хочу! — Світлана, як маленька дівчинка, нетерп­ляче закрутилася на кріслі. — А що ще?

1 Гостро-кисло-солодкий тайський суп із креветками та грибами.

— Салати. Тут пречудова кухня. У путівнику написано, що, хай куди б ви поїхали, жодного разу не натрапите на однакові страви, настільки різноманітною є тайська кухня.

— Що ж, будемо куштувати, — Тамара.

Жінки тішилися, мов малі діти, з кожного зробленого ви­бору. Невдовзі принесли мій суп. Флюоресцентно-жовтого кольору, гарячий і такий пекучий, що після першої ложки я раптом збагнула: кілька наступних днів не зможу й ріски до рота взяти. Я взагалі була мовчазна, тож моїх двадцять хвилин без жодного слова ніхто й не зауважив. Дівчата мліли від кожного шматка їжі, не могли нахвалити розмаїтість пахучих трав, свіжість морепродуктів та делікатність компонування кожної страви.

Довго не могла заснути. У мене почало з’являтися відчуття чогось знайомого, навіть рідного. Воно тривожило, лоскотало і водночас обнадіювало. Невже все-таки заразилася? Теплом, щастям…

Босою пішла на пляж. Шоста ранку, ще всі сплять, лише дві дівчинки з обслуги стоять біля декоративного басейну й, обі­першись одна на одну, тихесенько підсміюються. Тільки коли підійшла ближче, зрозуміла, у чому річ. Вони по черзі занурю­вали у водойму босі ноги, на які налітало кілька сотень дріб­несеньких рибок, що розпочинали свою трапезу, споживаючи відмерлі частинки шкіри. Це водночас лоскітно і приємно. Про такі своєрідні масажі я читала в проспекті, але там сеанси пропонували за гроші, а тут — досхочу і безкоштовно.

Моя присутність дівчат не наполохала. Навпаки. Своїми поглядами й усмішками заохочували приєднатися. Я залюбки піддалася такій спокусі. Спинилася неподалік від них і обереж­но занурила ногу у воду. Не встигла опустити стопу, як її вже оточила добра сотня мініатюрних рибок. Здавалося, вони по одній плавати не вміють. Легке пощипування. Одночасно в де­сятках місць. Для цілковитої насолоди заплющила очі. Справ­ді приємно.

Навколо тиша. Тепла тиша. Раптом у ній з’являється від­чуття безпеки. Хочеться йти-летіти світ за очі з упевненістю, що є куди повернутися. Дивно. Звідки ж вона береться, ота впевненість? У чужій країні, за сотні тисяч кілометрів від до­мівки, від рідних…

Нас на семінарі, крім тренера, десятеро. Чотири жінки і шість чоловіків. Мені трохи лячно, бо я не знаю, що відбуватиметь­ся. Я вперше на такому заході. Єдиний мій досвід, та й то з американських фільмів, — це зібрання пияків, які по колу діляться своїми проблемами і гучними оплесками вітають но­воприбулих. Схоже, так сприймаю тільки я, інші чуються, наче риба у воді. Кожен одразу вибрав собі місце, усі розсілися по колу на килимках.

Крім нас трьох, там іще одна жінка. Молода, вродлива, впевнена в собі. Чоловік, який поряд із нею, також молодий, гарний і ще впевненіший за свою супутницю. Вони поводяться так, наче ця зустріч для них — звичайна річ. Мій неспокій змушує їх перешіптуватися і переглядатися. Я знаю: їм кортить мені допомогти. Й оте бажання комусь допомогти гнітючіше від моєї тривоги, тому вони й намагаються його позбутися.

Першою підходить молода жінка.

— Марія.

— Марта.

— Гарне ім’я.

— Дякую, у вас також.

— Ви вперше на такому семінарі?

— Так.

Раптом чую, як починає пересихати горло. Стискатися. Вона могла б розуміти те, що кажуть їй мої очі, тоді б мені не до­велося робити над собою зусилля. Не можу розмовляти. Кож­не наступне слово вичавлюю із себе по краплині, наче під час кровопускання.

— Ви ніколи не чули про холотропне дихання?

— Ні.

Вона розповідає про американського психіатра, який після заборони ЛСД дійшов висновку, що не наркотик був справж­ньою причиною успіху, а власне своєрідне дихання, до якого вдавалися пацієнти під дією наркотичних речовин. Далі він звернув увагу, що новонароджені дітки дихають без пауз. По­троху я починаю щось усвідомлювати. Це мене втихомирює.

Підходить молодий чоловік. Майже хлопець. Невисокий на зріст із розкішною шевелюрою кучерявого волосся. Мабуть, таким чином намагається компенсувати ті кілька сантиметрів зросту, які недоотримав від природи. Він також мені щось розповідає. Принаймні переконливо рухаються, наче в роз­мові, його уста, виштовхуючи на білий світ звуки, слова, сен­тенції. Це, мабуть, мало б виглядати дуже авторитетно і без­апеляційно. Я слухаю. Намагаюся. Це також погано в мене виходить. Гірше, ніж завжди. Одним вухом. Наче ворона. Тіль­ки ворона розглядає всіх одним оком, а я слухаю одним вухом. Ще не вирішила, наскільки те, що розповідає молодик, мені потрібно, тому що не готова будь-чим заповнювати свою по­рожнечу. Я вже майже з нею зріднилася. Полюбила…