Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— У вас хіба немає багажу? — вона. Ще більш здивовано.

Її погляд застиг на моїх порожніх руках. Таксі, яким я при­їхала, давно залишило стоянку, тож очікувати дива не дове­деться.

— Є, — затрясла перед нею торбою, з якою ходила на за­няття до спортивного клубу.

У сумці середнього розміру щось зрадливо закалатало, перелітаючи з одного кінця в інший і виказуючи істинний стан речей. Торба таки порожня. Гумові капці, два костюми для купання, пара комплектів нижньої білизни, дві єдвабні сукні, що вміщуються в долоні, і зубна щітка. Мені більше нічого не потрібно. Я навіть упевнена, що й цього забагато…

— О… — вона мало не застогнала, проводжаючи поглядом власну четверту валізу суттєвого розміру, яку ніс водій. — У такому випадку в мене… — вона на мить розгубилася, — в мене його… трішечки більше.

Нарешті засміялася. Гарно, щиро, заразливо. Невимушено. За мить Тамара сміялася разом із нею. Я, мабуть, також смія­лася. Про себе.

— Навіщо тобі стільки? — Тамара.

— Ти ж знаєш — мені незабаром народжувати, тож хо­четься хоч трішечки ще потішитись свободою…

— А що? Досі не натішилась? — лікарка. Обережно. Уважно.

Та спинилася. Уважно подивилася на товаришку і розплив­лася в усмішці.

— Знаєш, якби про це спитав хтось інший, я б розлюти­лась, але ти… Ти інша… Спасибі тобі за це, — і трохи помір­кувавши: — Таки ні. Не нагулялась. Мислю, що жінці ніколи тієї свободи не буває забагато…

— А ще красивій… — додала Тамара, не приховуючи за­хопленого погляду. — Марто, а в тебе які відчуття — досить тобі свободи чи ні? — знову обережно і знову уважно.

Після перших же відвідин ми з лікаркою перейшли на «ти». Я наполягла на аборті. Жінка як могла відмовляла мене, але коли зрозуміла, що рішення вже прийняте, намагалася всіля­ко мене підтримувати.

— Досить.

Не могла розмовляти. Кожне слово боліло. Було наче кров, яку по краплині вичавлювали зі зболілого тіла. Та й не хотіло­ся. Не тому, що я була занадто заглиблена в себе, чи зранена, чи… Насправді я не мала що їм сказати.

Наче порожня посудина. Зовні видається, що містка, а на­справді пустка. Як маю їм про це оповісти? Тій, що не тільки наповнена, а й переповнена. Та й іншій — перечуленій від на­повненості подруги…

А з іншого боку, мені тієї свободи й не хотілося ніколи. Зав­жди дивувалася жінкам, що так її прагли. От Юлька. Хай би що захопливе вона розповідала про свою самотність і хоч би якою була переконливою, я їй не вірю. Не зуміла повірити. Проте чесно намагалася. Свобода. Ні, це не для мене. Це для рево­люціонерів, волоцюг, невдах. Для того, щоб любити, свобода не потрібна. Для чого ж тоді ця свобода взагалі? Я б залюбки її позбулася, але вона чомусь у мене є, наче в душі — джере­ло, з якого та свобода бере свій початок.

Про Ростика мої попутниці нічого не знали. Про Олега та­кож. Та й, зрештою, вони взагалі нічого про мене не знали, крім того, що через певні неблагополучні обставини довелося позбутися дитини… Саме тому вирішила їхати. Мого «так» чи «ні» їм цілком достатньо. Бо вони й не підозрюють, скільки подій, переживань, людей, що можуть за тими короткими словами ховатися. Наче тінь. Чи вночі може бути по-іншому? Чи ту тінь можна побачити, намацати, щоб позбутися?..

Та й людям, які тебе мало знають, на думку не спаде про щось розпитувати і роз’ятрювати твої рани. Це привілей близь­ких. Ця подорож — додатковий шанс продовжити реабіліта­цію. Так казав той лікар у цивільному. Перебування в клініці нічого не дало. Я й досі не зуміла бодай вловити, не те що повернути емоції, розуміння, переконання, що були колись невід’ємною частиною мене. Лікар це бачив і не заперечував.

Я таки наважилася летіти. Безглуздо і безвідповідально з мого боку. Що я собі уявила? Що можу, як Джулія Робертс у фільмі «Їсти, молитись, кохати», здати свої речі на зберіган­ня до невеличкого контейнеру і, не роздумуючи про майбутнє, про фірму, яку потрібно або закрити, або заморозити, гайнути на невизначений термін у теплі краї? Та тих речей у мене на кілька таких контейнерів, а не подбавши про фірму, можна уже не вертатися. Ми живемо в країні зі своєрідними прави­лами. Тут усе тебе тримає, усе болить, тривожить. Ти в усе пускаєш коріння, навіть якщо те все насправді не твоє або ж цілковито тобі не потрібне. Така натура. Ментальність, так би мовити…

Летіли з Києва до Бангкоку, а вже звідти на острів Самуї. Один із найкращих. Чи не найрозкішніший. Десять годин пере­льоту — як стрибок із вишки. Довгий, сильний, глибокий, стресовий. Стрибок, якого не могло не бути. Дивно, але ні болю, ні смутку. Почуваюся людиною, у якої видалили душу і всі нервові закінчення. Мені не хочеться розтуляти рота. Не хочеться ні плакати, ні сміятися. Я не бачу більше жодної можливості хоч би в щось повірити. Я чуюся так, наче там, попереду, — пустка чи, може, пастка.