Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Подобаються? — Світлана.

Жінка, мабуть, перехопила мій погляд.

— Так. Дуже.

Я продовжувала їх роздивлятися. Досі такі обличчя бачи­ла лише в кіно. Закортіло торкнутися. Вилиць, які делікатно відсвічували атласними відблисками. Повік, що прикривали чорні, аж сизі, злегка розкосі очі. Уста дивовижного пурпу­рового кольору, наче в них пульсувала інша, ніж у цілому тілі, кров.

— Справді?

— Так.

— Але ж вони майже діти…

Я нічого не відповіла. То й що, що майже діти? Але ж брид­кішими вони від того не стали.

Нарешті ми прилетіли. Кілька колон під стріхою — от і весь аеропорт на острові. Ні. Ще море, океан квітів. Багатоколірних, різнофактурних. Одні звисали з дерев, інші плавали в ставках, ще якісь росли на клумбах. До готелю нас відвезли представ­ники туристичної фірми, яка відповідала за проживання.

— Гарно, ми встигаємо на пляж! — Світлана.

Їй хочеться почати демонстрацію купальних строїв, яких удосталь привезла із собою.

— Я трохи відпочину, якщо ви не проти, — Тамара.

— Ні, не проти. Піду поплаваю, — я.

— Поплаваю? Але наперед потрібно засмагнути…

— Встигну… — Здається, я всміхнулася.

Такою розгубленою я ще Світлану не бачила.

У кожної з нас свій номер. Така була умова семінару. Го­тельчик невибагливий, проте комфортний. Двоповерхова спо­руда з одно- і двомісними номерами. Є кілька бунгало і кри­хітна територія з доволі великим басейном. Три ряди лежаків, розставлених амфітеатром і повернутих до сонця. Кілька лю­дей, вкритих засмагою, — старожили. Навколо пальми, ті ж напрочуд різноманітні і дивовижні квіти і тепло, яке проникає під шкіру.

Майка прилипла до тіла. Джинси, здається, знімуться лише зі шкірою. Роззуваюся. Боса бреду до океану. Він тут, непо­далік, покірно облизує піщаний пляж. Пісок несамовито гаря­чий. Зціплюю зуби і до болю впиваюся нігтями в долоні, стис­нувши кулаки. Намагаюся не зірватися на біг, ще кілька кроків — і рятівна вода. Не може бути… Цього просто не може бути. Вода в океані така тепла, як удома, у ванні з Олегом. Я ніколи не напускала собі води, завжди тільки душ. Це Олег мене навчив цій розкоші — транжирити час у теплій воді…

— Як вода? — Світлана.

Я озирнулася і мало не зойкнула. Таке я також досі бачила лише у фільмах. Капелюх, торбинка, парео, капці — все одно­го кольору, з одного комплекту. Усе якнайкраще допасоване одне до одного, а головне — до господині.

— Спробуй сама! Як у ванні.

— Справді? — недовірливо.

Обережно вийняла з капчиків ноги і одна за одною занури­ла в океан.

— Справді. Ти, Марто, маєш рацію. Як у ванні… — Заплю­щивши очі. — Марто, а тут нічого такого не водиться? — з ост­рахом.

— Водиться-водиться! — Я не могла стриматися, такою милою вона була у своїй безпорадності.

— Що? — задкуючи на пісок.

— Та я жартую. Це дуже безпечне місце, саме тому воно користується такою популярністю в цілому світі.

— О, це добре. Безпека нам не завадить. Марто, коли пер­ше заняття?

— Завтра. О десятій ранку.

— Супер! Ти вже знаєш, де будемо вечеряти?

— Думаю, почати слід із ресторану, на який вказав наш гід. Принаймні так безпечніше, поки ми освоїмося.

— Саватді кха 1! — я, ступивши на поріг ресторану.

— Саватді кха-а-а-а… — дівчинка, що зустрічала гостей, всміхнувшись навдивовижу щиро.

Світлана з Тамарою від несподіванки аж роти пороззявля­ли, забувши про свій вигляд.

— Ти що, розмовляєш по-тайськи? — Тамара з підозрою в голосі.

— Ні, тільки декілька фраз. Вони є в путівнику по цій країні. Там написано, що ці кілька фраз роблять чудеса з міс­цевим населенням.

1 «Здрастуйте!» — звертання до жінки тайською мовою.

— Зараз ми це перевіримо, — потираючи руки, Світлана. — Я так зголодніла, що готова з’їсти усе, що подадуть.

Нам принесли меню двома мовами: тайською та англій­ською. І в одній, і в другій я чуюся однаково нікудишньо. Світ­лана намагалася щось перекласти, але ми не знали й полови­ни інгредієнтів, що були у стравах. Прийшла та сама дівчинка і чемно усміхнулася.

— Мені, будь ласка, том ям кунг 1 і маленьке пиво місцево­го виробництва.

Тайка схвально закивала головою і розсміялася.

— Це дуже гостра страва, дуже гостра, — сміючись, по­вторювала вона.

— Нехай, я хочу скуштувати, — наполягала я на своєму.

Дівчинка щось віртуозно записувала на мізерному клап­тику паперу, а мої супутниці все ще не могли прийти до тями.

— Ти ж казала, що ніколи тут не була… — Тамара.