Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Тренер пропонує зручно лягти, розслабитися і… дихати. Не спиняючись, не роблячи пауз ні на вдихові, ні на видиху. Ми лягаємо. Моє тіло робиться чужим. Сполоханим. Усіма своїми фібрами намагається зрозуміти, що ж відбувається. Я не вмію ним керувати. Зосереджуюся виключно на своїх відчуттях, у яких цієї миті — суцільний хаос. Розплющені відчуття з ми­нулого. Серед них є мертві, є такі, що при смерті. Не знаю, як на них реагувати. Чи маю до них признатися, чи вдати, що вперше бачу? Є й зародки чогось зовсім нового. Вони мале­сенькі, як світлячки, і їх годі розгледіти.

Усі навколо починають дихати. Надсадно, силувано, храпа­во. Наче коні з перерізаними горлянками. Я не розумію, що відбувається. Я не готова до такого видовища. Тамара попе­реджала, що може бути всяке, що людям, бува, і вміст шлун­ку вивертає від надлишку емоцій, відкриттів, усвідомлень. Мені важко зосередитися на своєму власному диханні. Хтось закричав, хтось продовжує харчати, зліва від мене хтось пла­че, а праворуч голосно регоче. Але той регіт моторошніший від гарчання, і мені раптом нестерпно хочеться змаліти, роз­чинитися в повітрі, вислизнути з кімнати, покинути тих, хто дихає, покинути дихати цілком. Відчуття обов’язку притискає мене до долівки. Я дихаю. Швидко, безупинно, наче від того дихання залежить, чи випливу я на інший берег, чи ні. Терпнуть долоні, холоне в горлі. З’являються тіні думок. Я намагаюся їх розпізнати, але вони оманливі й минущі. Вони шугають туди-сюди, наче очманілі. У голові паморочиться від їхнього скаже­ного танку.

Хочу, аби все чимскоріше закінчилося. Обережно відкриваю очі. Навколо панує тиша. І від тієї тиші, що раптово запала, поодинокі схлипування, що долинають то з одного, то з іншо­го боку, стають іще більш пронизливими і пробирають до самісінького серця.

Учасники поволі підводяться. Вигляд у них, наче після страшного сну. У декого ще мокрі очі від сліз, в інших пере­кошені від надзусиль уста, в Петра опущені плечі і темні, як ніч, кола під очима. Невже за годину чоловік міг так змаліти і зчорніти…

— Марто, ти геть від рук відбилась! — Тамара.

— Пробач, Тамаро, щось сталось? — виринаю зі своїх роз­думів.

— Та ні, ні. Хочу нагадати, що маєш тішитись, бо скоро повертаємося… — жінка всміхається.

Одразу видно, що не планує псувати собі відпустку через мою заглибленість у себе.

Минув тиждень, як ми тут. Завтра остатній день. Ми відлі­таємо додому. Назад до клопотів, турбот, до своєї дійсності. Вирішили відсвяткувати відліт. Замовили столик у недорогому ресторані, сауну. Вирішили сьогодні повечеряти просто на вулиці. Так, як це робить безліч туристів із Німеччини, Англії, Франції. Пластиковий посуд, сякі-такі виделки — ось і все сервірування, зате які пахощі, який колорит, настрій! Спочат­ку простуєш короткою вуличкою, де по обидва боки від тебе щось шкварчить, парує, шипить, вирує. Готують у тебе на очах, тобі достатньо лише вибрати інгредієнти. Але саме це і стано­вить проблему. Ти розгублюєшся від величезної кількості про­дуктів, і вже без упину та логіки тикаєш пальцем на все, що припало тобі до смаку.

Далі для тебе залишається загадкою те, яким чином так швидко і вправно дають собі раду з твоїм вибором тайці. Ще й як дають. Ти отримуєш незвичайні смаколики, відірватися від яких несила. Тепер потрібно знайти собі місце за довже­лезними столами, оббитими бляхою. За одним таким столом люди розмовляють десятками мов. Поряд і місцеві дівчатка, які вирішили повечеряти після роботи. Неймовірно гамірно, весело, смачно. Мимо твоєї волі відчуття свята, канікул, від­чуття тепла, романтичної пригоди захоплює тебе цілковито, і ти, поборсавшись для годиться, віддаєшся абсолютно новим, досі незнаним відчуттям.

Десь народжується делікатний і непевний паросток першо­го бажання…

— Як вам семінар? — пробую відновити розмову.

Мої супутниці так заглиблені в куштування щодня інших страв, аж стає трохи моторошно.

— Угу, гарно! — не відриваючись від тайської локшини.

Вони кумедні в цій своїй зосередженості.

— А зайвих калорій не боїтеся? — знову я.

— Марто, ця локшина з рисового тіста, щоб ти знала, — Світлана.

— Я знаю, знаю, але у великих кількостях… — Кортить їх подражнити.

— Не вигадуй. Ми в особливих умовах. Екстремальних, можна сказати, — Тамара. — А отже, це не рахується. Правда, Світланко?

— Еге ж. Тут нічого не рахується. Навіть флірт.

— Дівчата, ви про що? Про флірт із тайцями? Та вони ж занадто дрібні для вас! — я, сміючись.