Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— А ти тренера бачила? — по-змовницьки, Тамара.

— Та мабуть… — я, невпевнено.

— І як він тобі? — Світлана, мало не виклично.

Навіть їсти перестала. Так її зацікавило, що ж я на це відповім.

— У нього обручка на пальці. Він одружений, — випалила я на одному подиху.

— То й що? — обидві хором.

Аж розсміялися від такої синхронності.

— Як «то й що»? — я.

Я чула, як вкриваюся липким потом, як прилипає до мене одна з моїх єдвабних суконь, як пересихає в горлі.

— Що з того? Це ж невинний флірт… — Тамара.

— А якщо ви не зможете з нього вийти, з цього флірту, тоді що? — Я відчула, що втрачаю самоконтроль.

Мені хотілося нагадати Світлані про коханку її чоловіка, але стрималася. Мабуть, було б некоректно говорити про почуте на семінарі.

— Ти хочеш сказати про мого чоловіка, — Світлана, наче почувши мої думки.

Я кивнула. Невже я думаю вголос?

— Знаєш, це не те ж саме. Та, яка намагається забрати в мене чоловіка, не жінка. Вона — курва! — трохи зарізко, Світлана.

Кілька туристів мимоволі обернулися в наш бік. Світлана стишила голос.

— Як би я могла, то голими руками ту курву задушила б, — прошепотіла вона.

— Світланко, заспокойся, прошу тебе. Тобі не можна хви­люватися, — Тамара, тримаючи Світлану за руку.

Я вперше бачила Світлану такою різкою. Куди й поділася її привабливість. Риси обличчя загострилися, з делікатних зро­билися грубуватими. Очі запали, ніс надміру випирав. Шкіра на вилицях побіліла і натяглася, мов на бубоні. На чолі висту­пили росинки поту.

— Пробач, пробач. Не стрималась, — іще тихіше прошепо­тіла жінка, яка постаріла на очах.

— Сьогодні остання тема нашого семінару — любов. Хто мені скаже, що таке любов? — тренер.

Багато різного прозвучало у відповідь, та, як на мене, жод­ного попадання. Усе дуже близько або дуже далеко — залеж­но, з якого боку дивитися. Кожен щось запитував, отримував відповідь, а я намагалася сформулювати одне-єдине запитан­ня, з яким так далеко їхала і яке не наважувалася озвучити.

Далі ми дихали любов. Першу її частину.

Дивно, але вперше за кілька днів я хоч щось відчула. У якусь мить я збагнула, що вся моя любов приходить через біль. І чим більша любов, тим більше болю. Це справді так. Від такого одкровення в мене потекли сльози.

— Марто, не стримуйте себе. Плачте… — тренер. — Чудо­во. Нарешті щось зрезонувало у вас. Як ви себе почуваєте?

— Дякую, дуже добре, — всміхнулась я, не перестаючи плакати.

— Тепер все зміниться, от побачите! — тренер.

— Так-так. Я вже бачу.

— А що робити з ненавистю, яку відчуваєш до коханки свого чоловіка? Я розумію, що це дуже небезпечне почуття, і хочу його позбутись… — Світлана з іншого боку.

Мабуть, чоловік присвятив мені забагато уваги. Та й не­озброєним оком було видно, що він справді радіє з мого першого кроку поступу.

— То позбудьтеся його! — всміхаючись.

— Але як? Я не зможу… — Світлана.

Вона склала губки, наче маленька примхлива дівчинка, яка не може сама зав’язати шнурки на чобітках.

— Найпростіший і найдієвіший спосіб — це прийняти її. Полюбити, — тренер всміхався.

— Ви жартуєте?! Як полюбити?! За що?! — Світлана мало не кричала.

Усі учасники семінару і я теж уважно стежили за діало­гом — аж надто він був емоційний. Зі Світланиного боку. Тренер, як завжди, залишався взірцем спокою і терплячості.

— За те, що вказує вам на ваші помилки, які ви за бажання можете виправити і повернути до себе чоловіка. І любов, яку ви разом із ним втратили, — тренер і далі всміхався.

Мене не дивувала поведінка Світлани. Аякже, збоку могло здатися, що чоловік або жартує, або знущається з наляканої і розгубленої Світлани. Як можна полюбити коханку свого чоловіка?

— Ви не жартуєте? — Світлана задумалася.

Було видно, що в її голові щось таки відбувається. Вона подалася назад, наче не годна була більше витримувати на­вали власних думок.

— Ні. Не жартую, — тренер.

Чоловік більше не всміхався. Усю свою увагу зосередив на стурбованій жінці.

— Можливо, ви маєте рацію. Та ні, ви таки й справді маєте рацію! Я справді маю їй подякувати за те, що відкрила очі на реальний стан речей. Я справді можу все змінити… — Світла­на. — Невже таке можливо? Але невже я маю з нею зустрі­тись? Попри все, я б цього не хотіла…

— Насправді ви й не мусите цього робити, Світлано, — тренер. — Вам достатньо щиро прийняти цю людину і по­дякувати їй за те, що стала учасником ваших подій, — всмі­хається.

— І все?