Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Так.

— Можу я це зробити просто зараз?

— Звичайно.

— Пробач мені. За слова, якими тебе називала, за думки. Я вдячна тобі за те, що ти була в моєму житті, що навчила мене любити свого чоловіка.

Світлана плакала, звертаючись до жінки, якої ніхто з нас не бачив, якої вона сама в житті не бачила.

Всі зааплодували. Так, попри все, ця сцена заслуговувала на таку реакцію. Та я все одно не наважилася на свою правду…

Ми вдягли найліпше, що у нас було, босоніжки на високих підборах, капелюхи. Ми йшли святкувати закінчення семіна­ру, кінець відпустки. Світлана й досі була під враженням від пережитого. Трохи дивно всміхалася — наче до когось, кого не було з нами поряд. Погляд її блукав, як і думка. Вона не могла зосередитися на жодній темі, тож ми з Тамарою дали їй спокій.

Пляшка шампанського на трьох повернула Світлану на землю.

— Уявляєш, як усе просто: попросити вибачення, прийняти і полюбити… — усе ще трохи зачаровано.

— Ти що, й справді готова ту жінку простити? — Тамара, зацікавлено.

— Звичайно! Це ж так просто. Береш і прощаєш. А основ-не — тобі це нічого не коштує. Ти навіть її не бачиш, — Світ­лана, доволі переконливо.

— А полюбити? Ти також зумієш? — Тамара.

Нам подали цілу миску розкритих мідій. Вони виглядали, немов живі.

— Ви впевнені, що їх не потрібно готувати? — спитала в офіціанта Тамара, поки він розкладав перед кожною з нас набори з чотирьох малесеньких мисочок, наповнених різно­кольоровими соусами.

— Так, звичайно! — таєць.

— А як же їх їсти? — допитувалася Тамара поспіхом, наче боялася, що хлопець залишить нас наодинці з морськими по­творами.

Хоч вони розмовляли англійською, — і мушу додати — до­сить пристойною, — офіціант, не спромігшись додати щось до сказаного, почав жестами імітувати процес споживання їжі. Усі розсміялися. Проте до живих устриць не бралися. Тоді хлопець вправно відокремив тіло молюска від панцира і поклав перед Тамарою. Відрізав шматочок, спритно орудуючи Тамариними ножем та виделкою, збризнув лимонним соком і наклав темно-вишневого соусу. Тамарі залишалося лише проковтнути.

— Прошу ще пляшку шампанського! — Тамара.

Поки повернувся офіціант, жінка обережно поклала на язик шматочок мідії. Зосереджено прожувала. Прислухалася. Схи­лила на бік голову. Завмерла. Стріпнулася.

— Супер! Ви мусите це диво скуштувати! — це вона до нас.

— Так, зумію. Я вже її люблю, — Світлана.

Ми не одразу второпали, про що вона, але жінка не вгавала.

— Я й справді вдячна тій жінці, завдяки якій мені вдасться повернути Олега.

У грудях щось тьохнуло. Зависло. Обірвалося.

Світлана порпалася у своїй малесенькій торбинці. Але, здаєть­ся, розмір торбинки до порядку в ній відношення аж ніяк не має.

— На ось, поглянь. Хіба можна такого красеня віддати? — Світлана, простягаючи в мій бік невеличку фотографію.

Мій Олег дивився на мене з фотографії на паспорт. Ось. Бажання мають властивість здійснюватися. Ми з Олегом на Самуї. Так, як мріяли…

— Ні, не можна… — це я.

Попри все, мені вдалося. Кілька слів, якими мало не за­хлинулася.

— Марто, не хочеш — не їж. Нам більше буде, — Тама­ра. — Ти диви, й справді красень.

Задоволена Світлана заховала світлину до торби.

— Коли б її зустріла, то розцілувала б ту жінку, яка повер­нула мені мого чоловіка і мою любов. Я впевнена, що тепер обов’язково все налагодиться і стане на свої місця… — Світ­лана витала десь дуже далеко.

— Це я.

Обидві як по команді застигли з піднятими до уст ви­делками.

— Що ти?! — першою оговталася Тамара.

— Я та жінка, — я не планувала відступатися.

Досить із мене того тягаря. Нехай інші його поносять. Хоче полюбити — хай любить. Хоче подякувати — має нагоду.

— Яка жінка? — навдивовижу тонким голосом Світлана.

Здається, до неї починає доходити зміст сказаного.

— Та, що з твоїм чоловіком… Олегом…

Виделка падає з рук на підлогу. Ніхто й бровою не повів. Одразу підбіг офіціант із чистою. Поклав на столі поруч зі Світланиною тарілкою. Та ніхто й не поворухнувся.

— Скажи, що це жарт. Марто, скажи, що ти жартуєш, — трясла мене за руку Світлана.

— Не можу.

— Що не можеш?! — мало не плаче.

— Сказати, що жарт…

— Зачекай-но… — на очах блідне Тамара, — то була його дитина? Олега?

Я мовчу, бо хіба потрібно стверджувати очевидне. Тама­ра зі Світланою перезираються. На якусь мить так і за­вмирають зі склеєними докупи поглядами. Світлана зачи­нає дивно і напрочуд ритмічно хитати головою зі сторони в сторону. Ніхто не знає, що з того хитання буде, до чого воно доведе. Тамара насторожується. Інтенсивно про щось міркує.