Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Тепер, коли моєму відстороненню немає меж, можу цілком спокійно, не відводячи і не ховаючи погляду, спостерігати за всім, що відбувається в літаку. Бо мені байдуже, що про мене подумають чи скажуть. Геть усе одно. Моє місце поряд із Та­мариним. Я біля вікна. Такий у мене квиток. Мені пощастило? Усі діти завжди хочуть сидіти біля вікна. Але що можна по­бачити з ілюмінатора літака? Ще одну пустку? Пастку?

Світлана сидить у нашому ряді, але спереду. У неї симпа­тичний сусід. Мабуть, студент. Неподалік розташувалося го­мінке різнолике товариство. Хлопці й дівчата. Одні страшенно молоді, інші — не дуже. Усі зовсім різні, проте мають щось, що їх об’єднує. У них є якась спільна мета. Їм весело. Вони розташувалися в середньому ряді на всіх вільних місцях. По одному чоловіку на три крісла.

— Як мислиш, яким чином їм це вдалося? — Тамара май­же заздрісно.

Я її розумію, бо попереду десять годин польоту. Але нічого суттєвого сказати не можу. У мене дивний стан: я все бачу і чую, а от дати оцінку подіям не можу. Вони проходять крізь мене, наче я ефектне тривимірне зображення, а не людина з крові і плоті.

— На жаль, не знаю. Я також це зауважила. Проте в мене дуже малий досвід подорожування літаками… — я.

— То й що, що малий? Я от скільки літаю, а такого ще не зустрічала. Можливо, їм якась фірма викупила всі місця?

— Та ні, не думаю, — я, порахувавши подумки, скільки буде коштувати три місця вкупі. — Фірмі дешевше було б купити один квиток бізнес-класу.

— Маєш рацію, — погодилася моя сусідка. — Тоді в чому річ?

У цей час компанія розважалася на повну, не зважаючи ні на зони турбулентності, ні на вимкнене світло в салоні. Пили все, що мали в торбах із собою, та ще й час від часу посилали стюардес за пивом. Розмовляли в основному ро­сійською і дуже гучно, тож невдовзі Тамара легесенько по­торсала мене за рукав.

— Спиш?

— Ні.

Я б із радістю, але не годна. Уже місяць, як мене не бере сон, начебто я йому нецікава. Він мене ігнорує. Вперто і від­верто. Як чоловіки, які мені подобаються.

— Я знаю, як їм це вдалося, — по-змовницьки.

— Як? — щоб підтримати розмову.

— «Нахабство — друге щастя», — це саме про таких ка­жуть у народі.

Я все ще нічого не розумію, але найгірше те, що й не на­магаюся осягнути.

— Це аніматори, які летять на роботу в таїландські готелі. Уявляєш, вони просто взяли й позаймали собі вільні місця! — з шепотіння переходить мало не на крик.

— А що, так можна?

— Напевне, що так, оскільки їх ніхто не зганяє і, судячи з усього, не намагається.

— Тамаро, ти не проти, якщо я ляжу на підлогу? — Раптом мені захотілося щось змінити.

— На підлогу? Де? — Жінка забула про аніматорів.

— Отут, у тебе під ногами. Зате матимеш два крісла до диспозиції.

Тамара вперлася в мене поглядом. Зайняла вичікувальну позицію, бо, видно, почуте виходило за рамки її розуміння.

— Це нахабство? — я намагалася пожартувати.

— Мабуть, ні… — невпевнено, безрезультатно намагаю­чись відчути мій жарт.

— То я спробую…

Тамара не знала, як реагувати на мою пропозицію. Жінка так і сиділа непорушно, пильно вдивляючись у дійство, що відбувалося в неї перед очима і під ногами. Жоден мускул на її обличчі не виказав переляку, про який згодом розповіла нам за келихом вина.

Під сидінням було трохи затісно і прохолодно. Час від часу в шпари в підлозі подавали свіже повітря, збагачене запахом ментолу. Крізь дрімоту мені видавалося, що поряд завжди хтось, хто щойно почистив зуби.

Я щільніше загорнулася у благеньку ковдру, що видали в літаку, вперлася чолом у сусіднє крісло і таки поринула в тривожний сон, сповнений гуркоту, прохання пристебнути паски та багатьох інших звуків, притаманних довготривалим перельотам.

— Прокидайся! Ми майже на місці! — Тамара.

Я неохоче вибралася зі свого сховку. Ніхто й знаку не подав, що щось не так. Дуже демократично. Якщо ти не заважаєш іншим, то роби собі все, що заманеться. Мені такий стан речей імпонував.

Аеропорт у Бангкоку вражав. Лаконічність — при величез­них масштабах, впізнаваність Сходу — в абсолютно сучасних європейських та американських дизайнерських і конструктив­них рішеннях. Гігантська кількість пасажирів — і така чистота, а ще — простори, колоритні народні сюжети в настінних роз­писах, панно, скульптурах. А пахощі!.. Попри метушню, пахло спокоєм та океаном.

Одразу пересадка на літак, що доправить нас на острів Самуї. Зараз-таки з’являються тайські дівчата. Вони в тій же черзі, що й ми. Студентки. Гарні. Екзотичні.