Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— То віддай.

— Намагався.

— Не дзвони мені більше.

Знову не ті слова. Знову чужі. Наче з чужих вуст. Потрібно було кричати, волати, благати, аби вернувся, аби не руйнував мого й свого життя, бо ми ж… любилися.

— Марто…

Я поклала слухавку.

Що тепер?

До ранку збирала свої речі. Спакувавши останню торбу, викликала таксі. Поверталася додому. Наче звідки? З довгого відрядження, де був невдалий роман? З курорту, на якому залишила порожній флірт? Чи з фронту, де поховала свою любов…

Місяць я його не чула. Місяць ніхто мене не турбував. Я звик­ла до чорного. До того, що більше не всміхаюся, не ходжу в гості, не запрошую друзів. Мені потрібний час. Багато часу. Аби гоїв мої рани, які все ще кривавлять, але на які я навмисне не зважаю.

Дзенькоче телефон. Мушу підійти, бо мати віднедавна взя­ла собі за звичку час від часу надзвонювати мені й питати, як справи. Мені простіше відповісти, що все добре, ніж потім вислухати лекцію про те, як я занапащаю життя.

— Алло?

— Марто?

Чи довго його голос буде мене ранити, потрапляючи в са­місіньке серце?

— Я ж просила, щоб не дзвонив…

— Я не можу без тебе… Я хочу, щоб ти вернулася…

— Ключі під вазоном.

— Знаю, я забрав. Бачив, ти все своє забрала… Наче й не було нічого… Марто, а знаєш що? Я залишу тобі ключа. Коли захочеш — приходь. Це тільки наша з тобою квартира… і так буде завжди….

— Про що ти? Навіщо ти так? Краще не дзвони…

— Марто…

Я не чула, що він іще говорив. Більше я трубки не піднімала. Ні цього вечора, ні два наступні.

На четвертий день удосвіта мене розбудив телефон. Спро­соння я все-таки підняла слухавку.

— Алло.

— Це ви Марта Дмитрів?

— Та-а-а-к. Я…

Мені пересохло в роті. Зі сну не могла впізнати голосу, не могла зрозуміти, хто намагається пожартувати…

— Майор міліції Роман Станіславович Пархолюк. Коли ви востаннє бачили Ростислава Микитюка?

— Точно не пам’ятаю, але три дні тому розмовляла з ним по телефону… Чому ви питаєте?

— Фотографію, де ви разом, знайшли в нагрудній кишені куртки біля його трупа. Пробачте за деталі.

— Як… т… як… т…

Я не могла вимовити цього слова, наче це могло допомог­ти йому ожити.

— Самогубство.

— Самогубство… — повторила я. — Це неправда. Не­правда!

Нарешті я схаменулася і могла сказати все, що думаю.

— Чуєте, ви… майор міліції, скажіть, що ви пожартували, скажіть, що це жарт, прошу вас, благаю. Він не міг… не міг… Чуєте! Не міг мені цього зробити… Піти до іншої, одружити­ся з нею, народити дитину — так, але не самогубство! Ні, ні… Ні…

— Пані Марто, з вами все добре? Викликати лікаря?

— Ні, не потрібно, дякую, але скажіть, що це жарт…

За п’ятнадцять хвилин (я ще з ліжка не встигла вилізти) прибуло авто з лікарем. Літній пан у цивільному костюмі. Він довго дивився на мене, міряв тиск, пульс.

— Збирайтесь.

— Куди?

— Трохи відпочинете. Закотіть рукав. Отак. А тепер стис­кайте і розтискайте кулак, доки я не скажу «досить». Марто, стискайте, бо не знайду вашої вени. Ось так, добре. Можете кілька хвилин отак із затиснутою рукою посидіти.

— Це правда?

— Не розмовляйте, — добродушно.

Невже все так кепсько?

Пару тижнів я провела в реабілітаційному центрі. Не була ні на похороні, ні на цвинтарі. Нікого до мене не пускали, і я ні до кого не виходила.

Тільки-но переступила поріг помешкання, як задзвенів теле­фон. Я здригнулася, але змусила себе зняти слухавку.

— Алло.

— Марто, це ви?

— Так.

— Це Світлана. Ми з вами познайомились у приймальні гінеколога, пригадуєте?

— А-а, так, пригадую…

— Ви не забули, що ми летимо в Таїланд на семінар?

— «Конфлікт. Усвідомлення. Прощення. Любов».

— Ви пам’ятаєте?

— Звісно…

— За два тижні виліт. То ви готові?

— Так.

Це моя перша подорож до екзотичної країни. Я багато чула про цей край і завжди мріяла туди потрапити. З Олегом…

Ніколи не літала так далеко. Ніколи не проводила в літаку більше чотирьох годин.

— Марто, вам страшно? — Світлана.

Жінка світилася. Мовби випромінювала додаткове тепло. Рухалася обережно, ретельно обминаючи перешкоди. У ру­ках — мініатюрна торбинка, у якій заледве вміщувалася пля­шечка мінеральної води.

— Ні. На жаль, — купаючись у її теплі.

Я мимоволі підступила до неї ближче. Чого очікувала? Ма­буть, того, що раптом те її безсоромне тепло і радість якимось дивовижним способом на мене перекинуться і мені вдасться їх підхопити, наче нежить. Адже застуду люди підхоплюють саме так. Жінка здивовано звела брови, уважніше глянула в мій бік, але розпитувати не стала. Виховання.