Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Приїзди до мене… — мало не плачу в слухавку.

— Що трапилось? — стурбовано.

Вона — мати, тож усім намагається допомогти по-своєму. Того нагодувати, тому соплі витерти, тому казку на ніч…

— Нічого. Давно не зустрічались. Скучила. — Майже правда.

Раптом усвідомлюю, що й справді скучила — за нею, за нашими безтурботними посиденьками, коли ще ніхто нікого не мав, ні за що не думав і не відповідав. Ми були молодими, належали всьому світові, а весь світ належав нам.

— Юльку кличемо?

— То ти згодна? — не можу приховати своєї радості.

— Так! Якраз думала, що б таке вигадати, аби вирватись хоч ненадовго від того прання, куховарення, миття начиння. Бо інакше совість не дозволяє, — тішиться.

— Ти це серйозно?

— Про що? Про начиння?

— Про совість.

— Та так. Навіть не знаю. Начебто… А ти? У тебе ж також є стримувальний… еее… фактор… Чи я помиляюсь? — обе­режно.

— Ти знаєш? Звідки? — Все ще не вірю.

— А ти думала, що можна два роки прожити з хлопом і про це ніхто не дізнається? Навіть краща подруга?

— Юльці подзвониш чи мені самій? — намагаюся пере­вести розмову в інше русло.

— Подзвоню. Я й сама її давно не бачила. А що, зовсім кепсько?

— З чого ти взяла? — я таки не здаюся.

— Звучиш паскудно. А про Павла Юлька розповіла. Ба­чила вас разом. У тебе з ним справді все гаразд? Де він, до речі?

— У відрядженні, — довелося-таки визнати очевидне, але розповідати щось більше не хотілося.

Ірка чудово розуміла, що якби Павло був на місці, я б ніза­що у світі не проміняла його присутність на посиденьки з по­другами. І річ не в Павлові. Вона добре знала мою натуру і моє ставлення до чоловіків: спочатку хлоп, а потім усе решта.

— Не хочеш по телефону, то хай. Скоро все одно побачи­мось. Щось із собою прихопити?

— Ні-ні, що ти? Це ж я запрошую… — Всміхнулася, бо мені вже наперед було приємно.

Юлька жила в сусідньому будинку з Іриною. Вони зналися давно, ще з дитинства, хоч були зовсім різними.

Ірина — висока, струнка, з довгими ногами і тонкими, наче ліани, руками. Мала розкішну копу неслухняного волосся ко­льору горіха. Ніяк не давала собі ради з нею, тож віднедавна дозволила тій копі набути свого природного вигляду. Стала схожою на кульбабу. Було непросто стриматися від бажання дмухнути в її бік. Доводилося чекати, що хтось зробить це першим. Занадто лаконічні риси обличчя робили Ірину на по­зір строгою та відстороненою. Уста тонкі, складені в майже правильну лінію. Дивно було бачити, як вона сміялася і ту правильність порушувала. А що сміялася вона часто, то дивно було завжди. Її чоловік та діти абсолютно не пасували їй. Важко повірити, що ця молода жінка зараз нахилиться до котрогось дитинчати і дасть пипку, витре сльози, змінить під­гузок. Але ні. Вона це робила. Та ще й як справно!

Юлька була цілковитою протилежністю Ірини. Середнього зросту, з надто округлими стегнами… Коротко кажучи, в Юль­ки все було надміру. На відміну від лаконічності Ірки, у неї були майстерно промальовані уста, які коли не всміхалися — скла­дались у візерунок, що нагадував метелика, котрий от-от стріп­не крильцями і полетить. Можливо, саме це змушувало уваж­но слухати Юльку ще до того, як вона починала розмову. Очі були, мов у сарни: великі, синюваті, вкриті поволокою таєм­ничості. Рівно засмагле обличчя створювало ілюзію, що Юль­ка щойно із солярію, хоч ним не користувалася принципово. Зовсім не вживала косметики. Господарське мило, натураль­ні олії — ось і всі засоби догляду за тілом. Її мальовниче живе обличчя незбагненно дисгармоніювало з великим, позбавле­ним привабливої форми тілом. Наче злий, але вправний маг позбиткувався над нею, причепивши красиве обличчя до чужого тулуба. А ще, на відміну від моєї подруги, у неї не було ні дітей, ні чоловіка. Навіть потенційного.

Дівчата прийшли разом, мабуть, домовилися. Точно як у школі. Вони роззуваються, хапають перші-ліпші капці й одна за одною шмигають на кухню.

— Ще скажи, що ти це сама готувала… — Юлька.

— Ні, не сама. Півгодини тому привезли здоровенні хлопи з оголеним торсом, як ото в рекламі, — пробую жартувати, але в останню мить застановлююсь 1, бо не знаю, чи ті хлопи Юльці подобаються, та й чи комусь таке взагалі може сподо­батися — голий впрілий хлоп на кухні.

Ні-ні, я не проти голизни. Але все-таки жіночої.

— Справді? — тихо, аби я не почула, перепитує в Ірки.

— Та яке там! — голосно регоче та.

Ірина ніколи не вирізнялася особливим тактом. Юлька від такої поведінки зашарілася. А мені таки було приємно. Не­часто вдається когось здивувати кулінарними здібностями. Усі все знають, усі все вміють.