Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Мамо, але ж ти ніколи не намагалася мене почути. Ти навіть не годна дослухати до кінця те, чим із тобою ділюся, якщо, звичайно, це не чергова плітка про котрусь знайому чи знайомого! — запізнілі аргументи.

— Про що ти? — здивовано.

— Ет, — махаю рукою, бо розумію: у мене жодних шансів.

Сьогодні нічим не краще і не гірше, ніж учора. З якого дива мати повинна змінити свою думку, яку так дбайливо плекала більшу частину свого життя?

— І ще я подивилася фільм «Кармен».

— Вінсенте Аранди?

Мовчить.

— Той, що отримав премію «Гойя»? — намагаюся уточнити.

— Не знаю. Той, що стояв у тебе на полиці.

— І що? Сподобався?

Цей фільм я дивилася із завмиранням серця кілька разів. Жінка, з якою ніхто не міг зрівнятися, жінка, народжена, аби підкорювати. Чоловік, готовий на все заради жінки. Пас Вега в головній ролі.

— Курва — вона завжди курва, — мелодійно, влучно, ла­конічно.

— Мам, але ж це шість номінацій на премію «Гойя»! — не стримуюся, підвищую голос.

— То й що?

— Але ж це екранізація на весь світ відомої новели Про­спера Меріме! — Думки плутаються, пхаються одна наперед одної, і я не вмію відшукати слів, аби властиво обуритися та­ким однобоким баченням.

Чомусь стає боляче. Не за світове кіно, не за премію «Гойя», не за Проспера Меріме і навіть не за Пас Вегу, бо вони тут ні до чого. Чомусь болить за себе. Болить за почуття, яких не знала, але яким у глибині душі заздрила.

Кожен залишається при своєму.

Повертатися до праці не хочеться. З кожним днем робота стає викликом, тортурою. Не так сама праця, як атмосфера в ко­лективі. Він у нас невеликий — лише одинадцять людей. Усе, що відбувається, мов на долоні, немов на сцені.

Та ще з якогось дива до нас віднедавна внадилася ходити дружина шефа. Так, звісно, кожен має право на дружину і на те, аби вона приходила на роботу. Та краще б ходила на свою. Вона такої не мала, бо зовсім недавно він прийняв рішення, що годі. Годі працювати його другій половинці! На те він і чо­ловік, аби забезпечити та прогодувати сім’ю. Погоджуюся. Це також його право.

Було сумно дивитися на жінку, яка в один момент залиши­лася ні з чим. Ще вчора вона була дружиною, матір’ю, викла­дачем університету, рівноправним членом родини, суспіль­ства. А сьогодні безробітна. Не так-то легко наші люди, яких совєцька власть навчила працювати, дають собі раду з вільним часом, якого раптом виявляється забагато.

Це тільки працюючи за графіком чи розкладом, нарікаючи на ту ж таки роботу і свого таки шефа, можна дивуватися й за­здрити закордонним безробітним, яким ще й виплачують со­ціальну допомогу у цілком пристойному розмірі. Бо не доведи Господи нашим людям лишитися без праці. І не має значення — зі згоди чоловіка, чи з власного бажання, чи з необхідності. Не має значення, що він, твій чоловік, і справді справно забезпечує тебе й сім’ю. Ні, не в тому річ.

Аби це зрозуміти, потрібно бачити її очі. Великі, блакитні, криво підмальовані синім олівцем. Тремтіла рука, вимкнули в районі світло, поспішала? Зі свого раю? Чи пекла? У тих очах, як і в її душі, — геть усе: радість, що чоловік нарешті заробляє достатньо грошей; гордість за свій вибір, бо від якогось часу почала було шкодувати, що так легко віддалася саме йому. У тих двох блакитних озерах — щем за дітьми, які повиростали і не потребують її пильної опіки, жаль за колишніми співробітника­ми, подругами, студентами, страх перед невідомим і самотністю.

Вона й не знала, що така одинока, нікому не цікава. Тільки-но припинилися виробничі стосунки, усе закінчилося, обірвало­ся… Може, і справді нічого не було, а можливо, проявилася в усій красі горезвісна заздрість. Тільки одна літня жіночка, з якою вона пропрацювала кілька років і торік пішла на пенсію, уважно вислухала її і запропонувала коли що — приходити на чай. А решта? Тамара Миколаївна — так звали дружину шефа — цілком розгубилася.

Вона не звикла сидіти вдома, не могла так багато часу, який раптово вивільнився, проводити сам на сам із собою. Чулася, наче засуджена в камері. Кілька стін, один і той самий до болю знайомий інтер’єр. Розмаїті думки, яких уникала все своє життя, раптом із непереборною силою почали свій наступ.

Одразу нагадали їй про вік. Про зморшки біля очей, поруше­ний контур обличчя, відвислі перса, целюліт на стегнах, живіт, який давно не може втягнути, і не рятують ні еластичні колготи зі зміцненою структурою, ні пояси. Нагадали про незакінчену дисертацію, про закинуту працю, дослідження, статті. Нахлину­ли спогади-думки про Михайла, який так і не одружився, чека­ючи на її згоду. Про Петра, який погодився на одруження, коли була вже вагітна від нього на третьому місяці. Тільки через погрози її батька, що на той час був водієм високопосадовця, поспішно, поки не народила, справили весілля… Пощо їй це все? У її сорок три…