Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Хочу до татка, — висохлими губами лепетало дитя.

Стефчина мати зах о дилася ще більшими сльозами, бо у Стефки ніякого батька не було. Себто він, звичайно, був, але Стефка його не знала — він поїхав із країни ще до того, як народилася дівчинка.

Як і кожна мати, жінка готова була небо прихилити, зіронь­ку дістати для своєї донечки, але що може вдіяти з її бажанням побачити батька? Чоловік — навіть не зірка, його дістати ще важче. Отак, залита сльозами, ішла вона додому, аби змінити одяг і прихопити якусь книжечку для Стефки — а раптом вдасться відволікти.

— Ви чому плачете? Вас хтось образив? — за спиною.

Жінка і не зауважила, як пройшла повз молодого чоловіка у військовому однострої, який очей із неї не зводив. Розгублено зупинилася. Стала мов укопана. Одразу й не зрозуміла, про що її запитують, але… голос. Такий лагідний, низький, рідний…

— Щось сталось? — допитувався хлопець.

— А-а-а-а… — начебто до себе.

Знову не розчула запитання. Та й не хотіла розмовляти ні з ким. Економила сили, бо за годину знову мусить повертати­ся до палати, де горить її донька з великими, блискучими від високої температури очима, запалими щоками, злиплим во­лоссячком на мокрому чолі. Але… голос.

— Можна, я вас проведу? — Молодий чоловік не зважав на її дивну поведінку.

Вона не відповіла, але покірно рушила вперед. Незнайомець обережно підтримував її за лікоть. Була такою тендітною, не­високого росту, що легко міг взяти її на руки і нести наперед себе.

— Донечка хоче батька. Хоче, аби я привела до неї батька. У лікарню… — Жінці захотілося виговоритися.

— Якщо вам важко або ви не хочете його бачити, я сам піду до нього. Скажіть лишень куди, і я приведу його до вашої доньки, — трактував по-своєму її слова.

Жінка всміхнулася. Невже таке буває? Та ж він… він значно молодший від неї… він сам майже дитина…

— Ні-ні, що ви! Непотрібно. У Стефи… у дівчинки… нема батька, — вперше сказала про це вголос.

— Загинув? — зі співчуттям.

Заперечливо захитала головою.

— Покинув, — тихо.

Також уперше сказала це вголос. Сльози знову набігли на очі, і стало раптом так гірко-гірко від спогадів і солодко від чужої руки, на яку спиралася.

— Не плач, не плач…

Хлопець пригорнув її до себе і трепетно та неймовірно ніж­но гладив чорне смоляне волосся, заплетене у грубі коси. Вона голосно схлипувала, здригаючись усім тілом. Але він тулив так міцно, так бережно, що поволі кудись пропадав відчай, ви­сихали сльози, втамовувався біль.

— Веди, — тихо, у саму маківку. Якраз сягала йому під­боріддя.

— Куди? — Звела на нього глибокі, як ніч, очі.

— До малої веди, до Стефки.

Жінка завмерла. Як то? Півгодини тому зустріла його на вулиці, а тепер має вести до дитини? Що скаже їй?

Наче почув.

— Скажеш, що я її батько.

— А далі? Що буде далі?

— Далі буде так, як ти захочеш, — всміхнувся.

Жінка раптом здитиніла. У неї було таке відчуття, що сама раптом знайшла свого батька, якого також не знала. Було від­чуття, що раптом усе стало на свої місця, враження, що саме так усе і мало відбутися. Хлопець бачив, як вона вагалася, бачив, як борються в ній страх пережитого й острах перед майбутнім, бачив розпач жінки і… надію.

— Як хоч тебе звати? — всміхнулася й вона. Крізь сльози.

— Михайло.

— Гарне ім’я. Так звали мого діда. По матері.

Моя співробітниця при нагоді казала, що це була най­щасливіша пара, яку вона у своєму житті бачила.

А я? Чому ніхто не спитав, звідки сльози? Чи, може, я не досить гірко плакала?

Уже два тижні, як нікуди не виходжу з дому. Один маршрут: робота — домівка, домівка — робота, пряма дорога до цілко­витого й остаточного зубожіння. Духовного, звісно. Депресія. Вона, мабуть. Жаль, що ніхто не видає лікарняного з таким діагнозом, та й не кожен ескулап його встановить.

У матері на всі мої нарікання одна відповідь: «Заміж по­трібно виходити». Так, начебто те заміжжя — панацея від усіх недуг. І, як на зло, обов’язково тоді, коли намагаюся матері заперечити, що, мовляв, і без чоловіка життя прекрасне, на­зустріч закохана пара. Її долоня в його, і такий вигляд щасли­вий в обох, що й аргументи всі розсипаються.

Телефоную до Ірки. Хай підтвердить або заперечить одне з тверджень про заміжжя. Кому, як не їй, краще про це знати. Вона ще зі школи мріяла про кар’єру науковця, про вчений ступінь, доповіді, поїздки, конференції, закордон. А що має? Чоловіка, двох дітей, затишне помешкання, велику кухню.