Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Доброго ранку, коханий… — Лише зараз розплющую очі.

— Доброго ранку, люба… — Наче крізь сон.

Він лежить поруч — великий, мокрий, спустошений. Він дивовижно красивий у своєму безсиллі. Він розчулює мене чи не вперше, відколи його знаю. Нахиляюся і дарую йому вдяч­ний поцілунок у плече, що найближче до мене.

Сьогодні неділя. Минає четвертий день нашого перебуван­ня в готелі. Ми мало спали, багато плавали, цілувалися, три­малися за руки. Нічого не віщувало бурі. Я здалася першою. Не стрималася.

— Скільки часу ще триватиме твоя сепарація?

Павло наповнює білим сухим вином мій келих. Це вже втретє.

— Ти про що? — вдає, що не розуміє.

— Про тебе і твою дружину.

Я не п’яна, але думки вже не слухають мене. Пруть із мене одна наперед одної, наче школярі на перерву.

— Ти мусиш?

Він іще надіється, що я схаменуся, адже я вмію. Мені не раз вдавалося змовчати. Він таки це бачив.

— Так.

Павло розчаровано зітхнув.

— Ми про це вже не раз розмовляли. Я б не хотів зараз повертатися до цієї теми. Не зараз, не тут, не сьогодні. Я нічо­го нового не маю тобі сказати. Ти це знаєш, — розмовляє, наче з хворою. Ніжно, без емоцій. Благає.

— Я так більше не можу. — Це правда.

— Я знаю.

— І що?

— З чим?

— З нами. З тобою, з твоєю дружиною. Ти її залишиш?

— Не знаю.

— А що ти знаєш?

— Що мені з тобою добре.

— І це все?

— Так.

Я не можу втримати сліз. Вони рікою, двома стрімкими по­токами течуть-скапують мені на руки, на білосніжний обрус в італійському ресторані, куди ми пішли з нагоди неділі. Вже посиділи, вже відпочили. Настрій зіпсутий, вечеря також. Пав­ло не встав, не обернувся, не пішов. Він вихований. Він при­речено сидить навпроти мене й очима, повними жалю, дивить­ся в мій бік. Руки безвільно лежать на колінах. На великій білій тарілці непочатий кальмар.

— Тобі краще?

— Ні. Мене виводить із себе твій спокій. Мені хочеться схо­пити оці кляті тарілки і розтрощити всі до одної, мені хочеться кричати, тупати ногами, зачати істерику, зчинити шум…

— Добре, що ти цього не робиш.

— Ми можемо бути разом?

— Ми разом.

Мене вражає той спокій, із яким він промовляє останню фразу.

— Я хочу вийти за тебе заміж.

— Я знаю.

Дивлюся просто йому в очі. Він не відводить погляду.

— Ти ж знаєш, я не можу тобі цього запропонувати.

— Але чому?

— Я одружений. Ми з дружиною вирішили пожити окремо, аби прийняти рішення, чи варто зберігати шлюб. Я про це тобі говорив.

— Ти вже вирішив?

— Ні.

— Але ж ти казав, що дружина не потребує тебе, що їй до­статньо, аби ти заробляв гроші. Ти ж казав, що вже сам не знаєш, чи любиш її. Ти казав…

— Так, я знаю, що я казав. Але в нас із нею є син.

— Він за кілька років виросте…

— За кілька років…

Цього вечора ми також кохалися. Павло ніколи не від­мовляв мені, коли я просила. Ні для кого не є таємницею, що це найкращі ліки для закоханих. Але полегшення не при­йшло. Павло заснув одразу, не побажавши мені доброї ночі. Я довго безгучно плакала і не могла зрозуміти, де він, той біль, у мені.

Наші стосунки не охололи і не ослабли. Ми жили наче у двох світах. Був світ реальний, де Павло мав тимчасову свободу і де все ж таки існували його дружина і син, яких він відвідував, дбав частіше і більше, ніж того вимагалося і ніж того хотіла б я. Та був ще й інший світ — чуттєвий, шалений, безмежний і солодкий, де ми з Павлом однаково добре чулися і втратити який боялися.

— Поки тебе не було, я взяла почитати кілька книжок, — моя мати.

— Щось цікаве? — питаю, аби підтримати розмову.

Наші смаки ніколи не збігалися. Те, що вона читала, на­справді мене не цікавило. Але я мусила проявити хоч крапли­ну ввічливості, бо ж мати доглядала моє помешкання, поки ми з Павлом їздили на відпочинок.

— Не знаю. Ще не читала. Узяла те, що лежало біля ліжка.

Жодного натяку на ніяковість чи жаль. Мати безсоромно позгрібала всі до однієї книжки, які я паралельно, залежно від настрою та емоційного стану, читала.

— Мам!.. — мені бракувало слів.

— Мені цікаво, чим ти живеш, врешті-решт я твоя мати, я маю право це знати, — вправно відвойовувала вона свої позиції.

І завжди робила це так упевнено і безапеляційно, що нам із батьком і на думку ніколи б не спало з нею сперечатися.

— Могла б мене про це спитати віч-на-віч, — усе ж таки пробую відвоювати своє право на приватність.

— У тебе ж ніколи немає часу. Ти завжди зайнята, працю­єш, — говорить те, що найлегше.

Оця простота, ця впевненість, з якою проголошує речі, яких не існує, а якщо й існують, то тільки в її уяві, мене обеззброює і відбирає дар мови.