Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

За перший тиждень встигла поприбирати, випрати і пови­прасовувати геть усе, навіть те, що валялося з минулого року. Бо ж досі вона працювала на двох роботах, аби хоч якось кінці з кінцями звести. Вона завжди примудрялася дати лад господі між працею, ходінням на батьківські збори до старшого, заби­ранням із шахів молодшого. А що тепер?

Тамара приносила до нас свої очі й думки, що переповнюва­ли її єство і з якими вона не могла впоратися самотужки. На­магалася знайти собі місце серед нас. Робила чай, готувала канапки. Дружньо. По-домашньому. Та здебільшого її уникали.

Жінка викликала дивні, нудотні відчуття. Наче оскома на зубах. Найперше — вона була дружиною шефа, Петра Никифо­ровича, тобто людини, яка твердо стояла на ногах і впевнено дивилася в майбутнє. Позавчора наша компанія уклала договір з іноземною фірмою на кілька років уперед і тепер ні в чому не відчувала потреби. Ну і якось так склалося, що жінки, які пра­цювали в Петра Никифоровича, були всі як одна незалежними, гордими, впевненими в собі, привабливими, доглянутими і… одинокими. Себто кожна могла без особливих труднощів склас­ти конкуренцію Тамарі Миколаївні. Та ще й яку.

Це трапилося напередодні новорічного свята. Працівниці нашого невеличкого колективу надумали над Тамарою Мико­лаївною пожартувати. Десь у глибині душі мали надію, що після свят у жінки пропаде бажання вчащати на фірму та від­волікати від звичного ритму праці свого чоловіка та й усіх решту. Удома у кожного були свої клопоти, тож спостерігати за чужим приватним життям не хотілося.

Жінка хмеліла з кожним келишком усе більше й більше, а мої колежанки навіть закусити як годиться не давали — підливали та підливали. Я помітила, що дружина шефа втрачає контроль над рухами, її очі скляніють, повіки важчають, ноги мимоволі розсуваються і на загальний огляд відкривається величезна, розміром із долоню, діра з десятками стрілок врізнобіч. Отаке собі сонце зі стрільчастими променями на внутрішній частині стегон, зазвичай закритій від чужого ока. Я бачила, як, натхнена тими ж працівницями, Тамара потяглася цілуватися до чужого чоловіка, що сидів ліворуч від неї. Шеф спізнювався, вона ста­вала дедалі неконтрольованішою. Я знала, що мене буде по­карано за те, що мовчки спостерігала за сценою, яка відбувала­ся за столом. Але не знала, що так швидко.

Спочатку я впріла, а за мить похолола. У маршрутному таксі, яким добиралася додому, покинувши вечірку в розпалі (на­певне, надіялася на пом’якшення покарання), раптом стало напрочуд просторо. Поряд зі мною скрикнула жіночка. З її гострого, наче шпиця, зойку я зрозуміла все швидше, ніж вона встигла озвучити.

— Йой, людоньки, як же я тепер?! — той лемент нестрим­но переростав у плач.

Усі мовчали, та кожному стало цікаво, скільки поцупили. Я стерпла чомусь іще перед тим, як жінка почала квилити, і до того, як зрозуміла, що сама стала жертвою кишенько­вого злодія. Похапцем засунула руку в торбу. Так і є. Гама­нець розкритий і… порожній. Немає ні грошей, ні ключів від броньованих дверей нового помешкання, яке тільки-но купила.

— Пане водій, ви… ви… співучасник злочину, — мусила з чогось розпочати і я свій зойк.

Заголосити традиційно в мене бракувало зухвальства. Я ро­зуміла, що покарана заслужено, але в глибині підсвідомості все-таки вважала це несправедливим. Могло б бути щось у ви­гляді попередження, адже не я виступала ініціатором споюван­ня шефової.

— Що ви від мене хочете, пані? Чому причепились? Я вам що, сторож? Треба було пильнувати свої торби, а то постають, роти пороззявляють, а ти винен, що їх обікрали, — наступав він замість того, аби вибачитися.

Його поведінка розпалила мене ще більше.

— Чому ви не попередили, що на маршруті злодії?! — не вгавала я. — А якби це була ваша донька, а в неї останні гро­ші, ви б так само у вус посміхались?!

Водій чомусь мовчав. Мовчала обікрадена жіночка. Мовча­ли нечисленні пасажири маршрутного таксі. Тоді я нарешті по-справжньому розревілася. Гірко, безутішно, голосно схли­пуючи і не турбуючись ні про потворну гримасу, ні про соплі і сльози, розмазані по всьому обличчі, ні про елементарні правила пристойності. Я згадувала. Згадувала розповідь од­нієї з подруг, яка залишилася там, на вечірці, про її матір.

Стефці, моїй співробітниці, тоді було чотири роки, і вона ле­жала в лікарні. Лікарям не вдавалося поставити діагноз, Стеф­ка згорала у високій температурі, мати безгучно плакала біля її ліжка.