Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Хай дивиться. Байдуже. Теж мені, Америку відкрила. Тут і психологом не потрібно бути. Усім відомо, що тільки один відсоток чоловіків наважується покинути своїх дружин перши­ми. І шансів, що твій належатиме до того одного відсотка, рівно стільки, як дочекатися прогулянок на Марс.

— Нічого, — я тяжко зітхнула. — Так само нічого доброго в тому, що хлопи, які товчуться поруч зі мною, не виявляють зацікавлення щось поміняти. Нічого доброго і в тому, що Остап, із яким я нарешті почала будувати-вити своє гніздечко, мені не сказав про дружину і двох діток. Зауважте, не брехав, а саме забув уточнити. — Я раптом осміліла, бо відчула, що за довгий час можу про це говорити вільно, без сліз.

— Справді?! — хором.

— Так. Нічого доброго і в тому, що я зараз із Павлом, а він у сепарації зі своєю дружиною. І в тих оргазмах, якими я, наче верблюд, намагаюся запастися на майбутнє, бо не знаю, що мене чекає попереду…

— Кіно-о-о-о, — протягнула Ірка, в якої раптом заіскрили­ся очі, — таки справді кіно…

Вона сиділа, підперши голову руками, і їла мене поїдом.

— Ір, ти що, справді можеш мені заздрити? — Я б нізащо не повірила подрузі, коли б не бачила її завороженого погляду, якого не зводила з мене, поки я не закінчила розповідь про свої пригоди.

— Так, — коротко відповіла та.

— Ось. А я про що? Усі вірять, що в іншого життя краще. Кожному видається, що в іншого мед солодший. Але це все неправда, — знову підсумувала Юлька.

Здавалося, її моя розповідь аніскілечки не зачепила.

— Можливо. Але чому до Марти липнуть однакові чолові­ки? Маю на увазі — одружені, а до мене ніхто, уявляєте, ніхто-о-о-о-о-о взагалі не проявляє жодного інтересу, — не вгавала Ірина, обернувшись до Юльки всім тілом.

— О-о-о, дівчата. Оце і є основне запитання. Знайдете від­повідь — зрозумієте причину.

— Маєш на увазі, що я якимось чином приваблюю саме одружених чоловіків? — Тепер і я розвернулася до Юльки. Що може бути цікавіше, ніж почути про себе з чужих уст?

— Саме це і маю на увазі.

— Але ж чому? Насправді я дуже хочу вийти заміж. Я добре готую, у мене завжди чисто, випрано, я добре виглядаю, маю дві освіти, широке коло…

— Спинись, — перебила вона мене. — Річ не в тім, що в тебе є, а в тому, чого в тебе нема.

— «Біда не в тім, що ти мене не любиш, а в тім, що я тебе не можу розлюбити», — проспівала Ірка, відставляючи під шафку другу пляшку. — А ще є?

— Може, досить? — Юлька.

І таке те її «може» кволе і невиразне, що я поставила на стіл третю пляшку.

— І чого ж у мене нема? — Я сподівалася сьогодні отри­мати відповіді на всі запитання.

— Не знаю.

— То навіщо почала? — Я не на жарт розійшлася, бо мені видавалося, що синя птиця мого щастя ось тут, поруч, на від­стані простягненої руки, і що вона… в Юльки.

— Ти сама маєш знайти відповідь.

— Бо що? Що, якщо ти мені скажеш?

— Це не матиме для тебе того значення, якого ти очіку­єш. — Юлька вміла бути терплячою, коли треба. — Та й я не можу тобі нічого сказати, бо не знаю тебе так добре, як ти сама. Усі відповіді на запитання є всередині кожного. Потріб­но лише наважитися і зуміти їх знайти.

— Юлько, звідки ти така мудра? — Ірка тепер захоплюва­лася нашою спільною подругою.

Погоджуюся, Юлька таки викликала подив. Самодостатня, спокійна, виважена. Знає, чого хоче. Впевнена у своєму виборі. Та й, зрештою, вона просто його зробила, цей вибір. Одного разу їй вдалося заробити кругленьку суму і купити кілька квар­тир. Тепер вона здає в оренду помешкання, живе у своє задо­волення, їздить по різних семінарах знаних психологів і пише працю. Тільки іноді з’являються агресивні нотки в голосі — коли йдеться про представників сильної статі. Як сьогодні.

— Я не мудра. Я грамотна, начитана, якщо хочеш. Якби була мудра, то не носила б за собою зайвих тридцять п’ять кілогра­мів. Чи ви думаєте, мені не хочеться, аби хлопи проводжали мене поглядами? Та про що я кажу? Вони мене проводжають, але… А ви все «чоловіки» та «чоловіки»…

Тільки-но дівчата порозходилися, я взялася до посуду — незмінного фіналу будь-якої вечірки. Але мені й на думку не спало нарікати. Миючи начиння, могла відволіктися від робо­ти і заглибитися в роздуми. Виходить, у Юльки також не все гаразд. Таке відкриття не те щоб тішило, але додавало опти­мізму.

— Юлько, привіт! Не спиш? — я не втрималася і подзвонила, домивши останню тарілку.

— Та де там! Заснеш тут… — вдавала вона роздратовану.

— Скажи, а чому в мене так виходить?

— Як так?