Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Не виходить…

— Хто тебе знає. Тут думати потрібно, аналізувати, так із наскоку й не скажеш. Може, ти звикла до такого…

— До якого? — я не діждалася, поки вона закінчить думку.

Дівчина не звернула на це уваги.

— До того, що тобі завжди потрібні біль, розчарування…

— Про що ти? — майже сухими устами, бо раптом те, про що вона говорила, зробилося таким… рідним.

— Марто, я ж не практикуючий психолог. Я от собі не год­на дати ради, не те, що… Давай завтра? — аж благально.

— Юлю, Юлечко, останнє скажи, як то «потрібний»…

— Дуже просто: ти живеш із дитинства в сім’ї, де з тебе постійно знущаються, кплять 1 і так далі…

— І що? — пересохлими устами.

1 Кпити ( діал. ) — насміхатися.

— І ти до цього звикаєш. Навіть якщо йдеш із дому, то все одно шукаєш когось, хто б із тебе знущався. Це такий тандем. Жертва — тиран. Жертва знаходить свого тирана, а тиран без жертви також не може. Іноді такі союзи бувають дуже міцни­ми. Тебе в дитинстві ображали?

— Ні. Так. Не знаю… — Я розгубилася остаточно. Вмовкла.

— Ей, ти ще там? З тобою все гаразд?

— Так, усе добре. Дякую тобі…

— За що?

— За те, що вислухала.

— Та це я більше говорила. Але…

— Так, добраніч.

— Бувай.

Раптом спогади дитинства навалилися непосильним тягарем. Я ніколи не думала над тим, чи з мене знущалися, чи хтось кпив і ображав. Мабуть, ні. Зате… Якась одинока думка за­губленим птахом билася об шибку моєї свідомості, прагнучи вирватися на волю. Мене просто ігнорували. Цуралися. Ось воно! Не знаю, що краще, — коли з тебе знущаються (тоді ти все ж таки є) чи коли тебе цілковито ігнорують (тоді тебе нема). Тоді ти звикаєш жити поруч з іншими, жити чужим життям, чужими емоціями. Бо в тебе твоїх нема. У тебе твої забрали. То що ж виходить? Я шукаю в чоловіках продовжен­ня отого впертого ігнорування? Виходить… я живу чужим життям, чужими емоціями… вприглядку…

Я плакала. Гірко, тихо схлипуючи в подушку. Плакала, за­хлинаючись жалем до себе — малої дівчинки, до себе — кострубатого підлітка, до себе — молодої і невпевненої в собі дівчини. У ту мить я розуміла, що десь, колись, у далекому дитинстві, загубила саму себе на догоду батькам, яких люби­ла. Ох, як же я їх любила… Могла годинами, так, щоб ніхто мене не бачив, стояти у дверях чи сидіти під столом і милува­тися ними — молодими, красивими, упевненими в собі…

Засинаючи, я згадала фрагмент річної давнини. Ми святку­вали батькові уроди ни на дачі за містом. Як стемніло, розпа­лили багаття і давай співати. Я люблю співи, та й репертуар маю чималий. Ще в школі мені подобався хлопчик, який грав на гітарі і співав. Про всяк випадок я вивчила напам’ять усе. Випадку не сталося, а пісні залишилися. Усі до єдиної. Я чула краєм вуха, коли співала про Довбуша, як співробітник батька, не зводячи з мене очей, запитував, чому той приховував мене від усіх. Чула, як казав, що в нього є син, який недавно одру­жився, але він би охочіше мав за невістку саме мене. Батько дивився на нього скоса і не вірив. Я доспівала «Довбуша», але раптом мені чомусь захотілося піти геть. Прикро, коли тебе цураються. А ще прикріше, якщо це твої батьки.

— Ти обідала?

— Ні. Не встигла. Багато роботи.

— Чому ж ти так мало заробляєш, коли так багато пра­цюєш?

— Ти смієшся чи знущаєшся?

Після вчорашньої вечірки я схильна була в усьому бачити причинно-наслідковий зв’язок. Проте Павло про зустріч не знав, тому спокійнісінько провадив далі:

— Ні те, ні друге. Я б на твоєму місці щось робив, щось змінював.

— Що? Відкрив би свою фірму?

— Якнайменше. — Він не жартував.

— Домовились.

— Не дуйся. Подумай. Що тобі потрібно? Що таке робиться у твоїй фірмі, чого б ти не могла робити самотужки?

А й справді. Іноді виявлялося, що мої пропозиції більше подобаються і підходять замовникам, аніж ті, які висловлює племінник шефа. Але перспектива чогось нового та зовсім невідомого лякала і паралізувала.

— Начебто нічого такого…

— От бачиш. А поїмо — взагалі просвітліє. Маєш настрій на піцу?

— Суші? — вдаю, що не розчула.

Але напрочуд добре знаю Павла — водорості, китайські гриби й сира риба не для нього. Дивлюся на нього прохально з-під брів, імітуючи дитя, але він невблаганний.

— «Опера пасаж»? — натомість.

Звичайно, не кожен забереться на п’ятий поверх, та ще й серед білого дня. Ми продовжуємо переховуватися, скрада­тися. Це стає нормальним. Іноді питаю себе, як жила до цього? Часом дивують люди, які п’ють каву посеред міста, не шиф­руючись і не соромлячись. Невже вони нічого не приховують?