Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— Так-так, ми знаємо. Ми ж із вами у батьківському комі­теті, — Ірчина мати.

Дверей усе-таки ширше не відчиняє.

— То можна нам Іринку? — Це знову мама, сяк-так віднай­шовши голос.

— А що, властиво, сталось?

Батько знервовано переступає з ноги на ногу. На вулиці геть стемніло, а вони тупцюють під чужими дверима, марно надію-чись на крихту інформації про їхню донечку.

— Марта не прийшла додому, — випалив скоромовкою батько, начебто це йому гарантувало таку ж швидку відповідь.

— У нас її нема, співчуваю. — Ірчина мати готова була й тої благої шпарки позбавити.

— Ми знаємо, але швидше за все ваша Ірця останньою її бачила, то, може, вона їй щось сказала… куди йде чи… То можна нам до вашої доньки? — батько, усім тілом нахилив­шись вперед.

Жінка в прочинених дверях мовчала, наче над чимось роз­мірковувала чи щось згадувала. Мої батьки, мов реп’яхи, при­стали поглядами їй до уст й очікували після такої паузи якнай­менше дива.

— А чи не могли б ви прийти пізніше? Ірочка спить…

Батькові довелося притримати за лікоть матір, щоб та від несподіванки не впала.

— Але ж… надворі ніч… коли пізніше? Прошу вас під милість Божу, пустіть нас до неї… — мати вже не стримувала розпачу.

Жінка мимоволі відступила під натиском сліз.

— Чекайте тут.

Ірчина мама зникла в нетрях чималенького помешкання. Мої ж батьки, мов загіпнотизовані, залишалися по той бік по­рога, наче перед ними магічне коло. За кілька хвилин жінка вивела за руку Ірку. Розпатлана, в розхристаній піжамці, сонна дівчинка поволі приходила до тями, обіруч протираючи очиці, які ну ніяк не хотіли розплющуватися.

— Іринко, Ірцю! — Моя мати впала перед наляканою дів­чинкою на коліна. — Тобі Марта нічого не казала? Не казала, куди вона збирається після школи?

Дівчинка перестала терти очі, опустила рученята, задума­лася.

— На танці! — Світилася на всі зуби, що були в її ротику, адже вона згадала.

— І все? — моя мати розчаровано.

— Так, — закивала на знак згоди дівчинка, — все.

— Ти справді більше нічого не пам’ятаєш? — Моя мати вхопилася обома руками за дівчинку і трясла її невеличке тільце в надії, що, можливо, ще таки щось витрясе з нього.

— Не пам’ятає, вона ж вам уже все розповіла, що знає. — Жінка силоміць вирвала доньку з чіпких обіймів моєї матері і повела до однієї з кімнат.

Мати ще якийсь час постояла на колінах у чужому коридорі, встала і, не обтріпуючись, поплелася додому. Вдома чекала я.

Згодом, коли мати комусь оповідала цю історію, то обо­в’язково звертала увагу на жорстокість і черствість Ірчиної матері. А як на мене, це свідчило лише про те, що та страшен­но Ірку… любила.

Чи не тому її всі продовжують любити? Чоловік, діти, дру­зі… Навіть я.

Промені вечірнього сонця м’яко освітлюють велике дзеркало при вході. Я стою перед ним і купаюся в жовто-багряних ко­льорах, наче проходжу обряд очищення вогнем. Мені хочеть­ся пізнати себе. Зрозуміти жінку в собі. Жінку, яка прагне любові, прагне бути бажаною і відкритою чоловіком. Зрозумі­ти в собі дитину. Дитину, якою пишаються батьки. Дитину викохану і випещену. А також ту частку себе, яка вимагає пев­ної свободи, незалежності, поваги до власного простору.

Намагаюся відчути цілісність, якусь основну партію, тему, що поведе за собою всі інші, складаючись у гармонійну, повно­тілу, насичену звуками, барвами, емоціями мелодію. Нічого не вдається. Та какофонія, що звучить у мені, розриває на кавал­ки, позбавляє здатності думати, відчувати…

Я зсуваю з пліч трохи завелику чоловічу сорочку, у якій мі­грую тенетами помешкання вже кілька днів поспіль. Минулого тижня я таки написала заяву на звільнення. Ніхто особливо мене не затримував, ніхто нічого не питав. Хочеш — маєш.

Щедрі промені сонця, що ховається за обрій, миттєво за­барвлюють моє тіло своїм теплом. Золото. Багато золота. Я стаю схожою на статую. Доволі привабливу. Мені хочеться її діткнути. Я торкаюсь. Не дзеркала. Ні. Себе. Свого тіла. Не зауважувала, що воно таке гарне. М’яке світло втомленого дня згладжує усі нерівності, тамує неточності. Промені наче ков­зають туди-сюди. Заграють. Ніжаться, як велика дика кішка, коло стегон, навколо ніг. Обережно торкаються персів і, за­чепившись за настовбурчені соски (вони в мене завжди такі — відкриті до світу), зависають, погойдуючись, наче клаптик єдвабної тканини. Вони проникають всюди так ніжно і трепет­но, що я не встигаю відчути їхнього входження.

Ще кілька місяців тому, коли ділила своє життя з Павлом (чомусь досі годі викинути його з пам’яті, ні, не пам’яті вза­галі, а пам’яті тіла), на свою плоть не зважала. Була та й була. Достатньо, що він нею втішався, пестив, вдовольняв. Сього­дні ж вона кричить, волає про його руки, уста. Вона збунтува­лася, і я не можу її вгамувати. Я не знаю, як дають собі раду послушниці (чула, що й у них не все гладко), але в мене опус­каються руки. Я стаю безпорадною. Усе ще стійко тримаюся, але відчуваю, що сили мої вичерпуються.