Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

Мабуть, якби моє тіло мало власну, окремішню свою волю, то із задоволенням повідкидало би із себе мої руки і отак — у чому мати народила — пішло б у світ шукати того, хто б його вдовольнив. Але воно не може. Тому покірно приймає мої незграбні і ледве чутні дотики з надією, що це все колись за­кінчиться.

Мені прикро. Соромно. Соромно, що я не можу дати лад йому, собі. Я не знаю, як це робиться. У мене не було необхід­ності вчитися цього, а коли така потреба виникла, то навчати­ся запізно. Мене розриває від прагнень мого тіла. Болить ко­жен клаптик плоті від надприродної чуттєвості. Усі її частини перенасичені бажанням, що переростає в хіть. Сила потягу, невситимої охоти сліпить мене. Я більше не підвладна собі, своєму розуму. Я прагну того солоду, який у мене забрали і без якого я втрачаю здоровий глузд.

Перебираю в пам’яті весь асортимент, який бачила в секс-шопі (якось ми туди з Павлом заходили), здається, саме зараз половина з нього була б ой як доречна. Чітко бачу вітрину, де в кольоровій пачці — дві акуратні прищіпочки для сосків, зв’язані між собою шовковою мотузкою, смикнувши за яку, стимулюєш обидва перса відразу. Марю й собі про таку. Рап­том рвучко стаю, підходжу до скриньки з прикрасами: не те, не те, і це також не те, що потрібно. Ось. Є. Дві маленькі за­щіпки-жабки до волосся у вигляді ромашок. Пробую прище­пити на сосок — боляче. Не витримаю. Знову дзиґою кручуся по кімнаті. Мусить же бути якийсь вихід. Хусточка. Звичайна носова хусточка, складена навскоси. Чіпляю защіпку через тканину — добре. Відчуваю біль, але це вже інший, солодкий біль, який одразу ж відгукується межи ногами. Іншим кінцем кріплю до другого соска. Так, добре. Тепер, смикаючи за віль­ний кінець, що звисає, можу керувати-поганяти молодих ло­шиць, у яких перетворилися два слимачки, тільки-но мені вдалося їх осідлати. Отак, посмикуючи свої соски (здається, вони ще ніколи не були вдячнішими) і стікаючи солодом межи ніг, шукаю того, що замінило б мені ще й чоловічого прутня.

Вітальня. Лазничка. Кухня. Підвіконня. Вазони з квітками, полумисок із фруктами. Гранати, яблука, виноград, банани. Відриваю найбільший із грона. Оцінюю в руці. Залишаюся задоволеною. Мию його під краном теплою водою. Акуратно, аби не пошкодити, витираю насухо. Серце калатає, тріпоче в грудях у передчутті чогось особливого.

Не встигаю торкнутися заморським фруктом себе між но­гами, як він геть увесь миттєво зникає, немов його засмоктує потужна потойбічна сила. Виймаю і знову відпускаю. Він весь вологий і висковзує з рук. Нарешті знаходжу ритм, який мені пасує. До цього ритму підключаю перса, які з нетерпінням гарцюють дибки. Тільки-но приготувалася насолоджуватися ідилією, тільки-но налаштувалася увібрати в себе весь солод, на який сьогодні таке щедре моє тіло, як… усе скінчилось.

Я не встигла приготуватися, а вже по всьому. Коротка мить, яка була найсолодшою в моєму житті, — вже в пам’яті мину­лого. Розчаровано відкладаю той заморський фрукт, який іще навіть не обсох, одну за одною звільняю груди — вони обм’якли, і біль уже немилий. Згортаюся клубочком і намага­юся поринути в сон, аби ще раз пережити свою перемогу… над Павлом.

Хочу проектну фірму. До нестями люблю Львів і прагну йому прислужитися. Я не маю особливих амбіцій і розумію, що з жодним із найславетніших львівських архітекторів — ані з італійцем Павлом Римлянином, за проектом якого збудува­ли шедевр львівської ренесансної архітектури, — синагогу «Золота Роза», що була знищена під час Другої світової вій­ни, — ні з Амброзієм Прихильним, який разом із Римлянином збудував монастир Бернардинів на початку ХVII століття, — не зрівняюся. Але якщо можу бодай не зіпсувати того, що вже є, то намагатимуся всім серцем.

У Львові, як не маєш знайомих усюди, можна ходити по колу чиновницькими кабінетами довго, а то й усе життя. Тож завдяки подрузі моєї приятельки знаходжу фірму, яка мною заопікується і за подвійну винагороду — офіційну і таку ж (або й більшу) неофіційну частини — допоможе оформити ліцен­зію на проектування так, аби ніхто не чіплявся. А мені, за словами керівника фірми, залишиться дріб’язок — відповісти на декілька формальних запитань щодо перспектив моєї ді­яльності.

Урочиста мить — мене запрошують до кабінету. Ще коли прийшла сюди, відзначила: будинок є об’єктом культурної спадщини. Відомо, що ця споруда давно втратила господаря, як, зрештою, і більшість старовинних будівель у нашому місті. Брак господаря видно з усього: прогнута дерев’яна долівка в коридорах, оббиті стіни, полущена стеля зі шматками шту­катурки, що зяють розкритими ранами, наче шкіра хворого на бубонну чуму, — чомусь від однієї цієї думки холонуть кінців­ки. Автентичні височенні дерев’яні двері недбало помальовані олійною фарбою білого кольору. Латунні ручки, тією ж фар­бою вимащені.