Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

1 Черевички на підборах ( діал .).

вона звернулася до мене. — Ти пам’ятаєш свої перші стосунки з чоловіком? Бо я пам’ятаю їх аж занадто добре… — І, не давши можливості відповісти, продовжила: — У мене все відбулося, як написано в книжках. Поштовх, біль, кров і… по всьому. Жодної сентиментальності, жодних надій чи розчарувань. Ми з моїм хлопцем розуміли, що це все одно доведеться колись зробити.

— І що далі? — Ірка, мов загіпнотизована, застигла зі склян­кою на півдорозі до рота.

— Далі я пішла в лазничку і скрупульозно вивчила все, що залишилося від моєї цноти. Це був шматочок плівки, вкритий дрібнесенькими лусочками. Плівка мала несистематичні ді­рочки різної форми.

Ми з Іркою зачудовано дивилися на Юльку, яка завзято, з одержимістю ботаніка-любителя досліджувала сама себе.

— А в мене нічого не було, — це я. Несміло.

— Як? Геть нічого? — Нажахана Ірка, ще й дивиться на мене з недовірою.

Я ствердно захитала головою.

— Тю, нічого дивного. Я про таке вже чула, — Юлька.

— Спра-а-а-вді? — розтягуючи кожну літеру, Ірка.

Юлька переконливо закивала. Здається, Ірка їй повірила. Перевела погляд на мене.

— Я так довго готувалася до цього дня. Уявляла, як він рвучко, одним упевненим рухом увійде в мене, як зойкну від болю, схоплюся за його плече, сховаю обличчя в нього на шиї, а він міцно-міцно триматиме мене, почне зціловувати мої сльо­зи і примовляти: «Не плач, кохана, не бійся. Уже все позаду, тепер я буду любити тебе і берегти, як зіницю ока. Ти найдо­рожче, що є в моєму житті…» А відбулося все напрочуд ба­нально: він просто, без усіляких перешкод увійшов у мене, наче робив це безліч разів, на мить завмер, очікуючи, коли ж я буду кричати та вириватись, і продовжив свій рух, так нічого й не діждавшись. Ми обидвоє мовчали. Я не сміла спитати, чи хлопець все ще вірить мені, що він у мене перший, а він, видно, не смів спитати, де ж докази того, що я була незайманою…

Мою сповідь обірвало тихе схлипування. Це плакала Ірусь­ка. Я розчулилася. Невже вона так перейнялася тим, що я роз­повідала? Невже вона й справді така делікатна та мила?

— Ірусь, ти чого? — Юлька, примирливо. — Таке буває. Але ж це не страшно. Якщо тебе може заспокоїти статистика, то таких жінок близько тридцяти відсотків… — продовжувала вона, погладжуючи Ірку, як малу дитину, по голові.

— Та ні, пробач, — Ірка дивилася на мене засліпленими від сліз очима, — це не має до тебе жодного відношення…

Ми з Юлькою завмерли, мов ошелешені. От тобі на. Обидві продовжували мовчати, чекаючи на пояснення. І воно не за­барилося. Видно, давно накипіло.

— А я… я просто не маю… свого першого разу.

Ми продовжували мовчати. У жінки двоє дітей, законний чоловік, а в неї першого разу не було. Ірка не могла слова сказати — від ридання її трясло, мов у пропасниці. Вона ви­сякалася в усі серветки, що були на столі, і полізла за своїми у торбу, що лежала коло неї на підлозі.

— Ми з моїм хлопцем довший час займалися петінгом — пестощами без близькості. — Ми з розумінням закивали голо­вами, бо ж не нам із Юлькою пояснювати такі елементарні речі. — Тож я була впевнена, переконана, що ще дівчина. А коли при проходженні медкомісії на першому курсі університету мені повідомили, що від моєї цноти й сліду не залишилось, я оторо­піла. Довго не могла з цим змиритися, бо мої уявлення про перший раз були саме такими, як у тебе. — Вона знову звела на мене червоні від сліз очі. Висякалась у свою серветку, — Більшого розчарування я не переживала й донині…

— І що далі? — Юлька.

— Та нічого. Після того медогляду ми з хлопцем більше не стримувались. Саме цей день я вважаю своїм першим ра­зом… — Вона все ще схлипувала, але не так гірко. — Але це все одно не те… таке розчарування пережити… таке розча­рування… І через що? Хотіла якомога довше залишатися не­займаною? Та кому та незайманість була потрібна, як від неї й сліду не залишилось?

— Таке може бути? — я до Юльки.

Вона в нас найрозумніша. Та й, судячи з усього, її цього у виші вчили.

— Аякже, може. Там… — вона зробила багатозначну пау­зу, — не все так однозначно. І крові тієї та болю не стільки, як того говоріння. А невинна жінка страждає. Я чула історії, що де­які чоловіки, збісившись із ревнощів, тут же подавали на розлу­чення, і тільки лікарські свідчення допомагали їм зберегти сім’ю… У моєї сестри двоюрідної така ж історія. І знаєте, що їй лікарка сказала, коли та вже лежала на столі з розставленими ногами і зачинала тужитись, аби нарешті після немилосердно болючих переймів народити первістка? — продовжувала Юлька, посмі­хаючись. Вона з усіх сил намагалася нас розвеселити, аби хоч трохи розрядити атмосферу. — «О-о-о, до нас дівчина неза­ймана прийшла народжувати», — і сміється. Акушерки й собі усмішку ховають. Тільки сестра не знає, що ж відбувається.