Unknown - 363924d9-3ce5-49be-b681-80914338c903 out

— І що, народила? — Ірця таки зацікавлено, але без натяку на якусь веселість.

— Аякже. Як усі. Тільки один розрив мала — від дівочої пліви. Два шви наклали.

— Боліло? — я.

Цікаво, коли хтось такий, як ти.

— Ні, казала: не боліло. Пекло, коли йодом чи ще чимось там намазували. Сестра уже народила, то й посмілішала. «Дму­хайте, дмухайте, бо пече», — до лікарки. А та здивовано по­дивилася на неї, вражена з разючих перемін: ще недавно в рот заглядала, кожне слово вихоплювала, аби все правильно зро­бити і якнайшвидше вродити, а тут — «дмухайте». Ще раз гля­нула їй межи ніг, знизала плечима і якось майже нечутно: «За­раз я тобі дмухну, зараз…»

Ми мовчали і навіть не ворушилися — мов скам’яніли. Та­кими ж заціпенілими видавалися наші погляди.

— Дівчата, ночуйте в мене. Завтра раніше устанемо, ви­кличемо таксі, і воно порозвозить вас по домівках, — пропо­ную щиро, розливаючи залишки настоянки.

Мовчки, якось механічно, не смакуючи, випили.

— Та що ти?! Я не можу. Віктор не дасть ради з малими. Дивись, котра година — пів на другу, а я казала, що буду не пізніше дванадцятої. Наступного разу не відпустить… Слу­хайте, — раптом наче про щось згадавши, — а як же ті дів­чата, котрі жили сто років тому? Що вони мали робити, коли потрапляли в таку історію — ні крові, ні лікарів, ні довідок? — налякано, наче це їй завтра до «комори».

— Хм. Справді, — Юлька, — я про таке й не думала. Їм, тим дівчатам це ж важливіше було, погодьтеся, ніж нам із вами. За відсутність крові страждала вся родина дівчини, іноді матір у довгій білій сорочці гонили по селу на покару за те, що донь­ку зле виховала. Оце травма… — захоплено і розчулено вод­ночас.

— Наче так, але як не крути — своя сорочка ближче до тіла. Мені таки своє болить, — Ірка.

— Досі? — я.

Та тільки ствердно захитала головою, ховаючи очі.

Хотілося про все випитати, дізнатися. Може, і справді маю якусь уразу до чоловіків чи сама до себе, бо не було тоді му­дрої Юльки чи ще когось, аби мені все пояснити, заспокоїти, впевнити…

— А я залишусь, — Юлька. — Поможу тобі посуд вимити, потеревенимо…

Ми ще зі столу не прибрали, як дзвонить телефон.

— Марта? — Віктор.

Схвильований. Ледве стримується, аби не кричати.

— Та-а-а-к, — я, перелякано, бо ж не знаю, що сталося.

— Що з Іркою?

— А що з нею? Ми її на таксі відправили півгодини тому… Вона вдома?

— Вдома, вдома, — нетерпляче, — але слова вимовити не може… Плаче.

— Що сталося?

— Це я вас хотів спитати. Я її такою безвтішною ще не ба­чив. Може, її пограбували?

— Хто? Водій таксі? Не може бути, — не вірю йому.

— Та я також так думаю. — Віктор раптом обм’як.

— А ти в неї питав?

— Питав…

— А вона?

— Заперечливо на все махає головою і ще гіркіше плаче.

Юлька чула нашу розмову, притулившись до моєї слухавки. Нарешті видерла її в мене остаточно і тоном, що не підлягає обговоренню, віддавала чіткі і зрозумілі накази.

— Не питай її більше нічого. Просто обійми її і гладь, поки не перестане плакати. І кажи їй усілякі дурниці на кшталт: «Не плач, кохана, не бійся. Уже все позаду, тепер я буду любити тебе і берегти, як зіницю ока. Ти найдорожче, що є в моєму жит­ті…» — видихнула в слухавку мої слова і вимкнула телефон.

Ми вже почали поринати в міцні обійми Морфея, коли про­сигналив Юльчин телефон. Нехотячи простягнула руку і на­тиснула на клавішу — повідомлення.

— Написав: «Дякую», — задоволено пробурмотіла вона і повернулася на інший бік.

Крізь уповільненість сприйняття реальності від пізньої го­дини, несподівано сумної вечірки, спогадів, які зненацька по­вернулися і тепер, всівшись на голову і звісивши ноги, вима­гали уваги та участі, якої їм запропонувати не могла і не мала наміру, краєм вуха прислухалася до Юльчиного дихання і те­пла її тіла, що лежало отут, поруч, на відстані витягнутої руки. Я зловила себе на тому, що залюбки притулилася б до неї, пірнувши під її ковдру, пригорнулася і… Але я боялася. Тієї незворушної величі її громіздкого тіла. Того оборонного муру, яким воно для неї було. Я зрозуміла, що, попри всю любов до Юльки, у мене не стане снаги, сміливості і бажання ці мури долати. Шкода. Думаю, не я одна відступила ні з чим, не за­знавши ні перемоги, ні поразки.

Цікаво, що вона так боронить?

Ранок не забарився. Не хотілося вилазити з теплого ліжка, тим більше, що в голові гуло, як у вулику, і то там, то тут, як не­чіткі обриси з туману, виринали клапті вчорашніх розмов, плач Ірки (справді, то ж вона так гірко плакала, а в мене таке від­чуття і такі підпухлі очиці, наче ридала я). Юлька мирно спала, загорнувшись у ковдру з головою. Зрозуміло — їй нікуди спі­шити. Живе у своє задоволення. А я — як завжди: після того, як розплющу очі, ще деякий час рухаюся по своєму помеш­канні, мов у сні. У лазничку, з лазнички на кухню, поставлю на газ чайник, поллю квітки, приготую каву і тільки з горням паруючого напою в руках, у такому логічному і духмяному кінці цього завченого роками маршруту пробуджуюся.