Валентина Мастєрова - Смарагд

— Украв, — відповів Данило й поніс хлібину на кухню.

— Так це ж хліб старовірів, — чи то запитував, чи пояснював Петро.

- І старовірів, і маловірів. Яка різниця — це ж хліб. Однак усі шляхи ведуть до Бога. — Він стомлено сів на диван. — І хто знає, чий шлях хибний, а чий істинний.

— Он як ти заговорив, — здивувався Петро. — Значить, на Почайницькій побував. Ну, дивися сам — не маленький.

Данило кілька днів прислухався до себе: він уже звик до Лаври, знав усіх, і його знали, а старовіри були іншими, невідомими, хоча від спілкування з ними на душі ніби розвиднялося. І наступного разу пішов на Почайницьку. У церкві поклонився кожній іконі й кожному, хто прийшов молитися.

— А ти не погордливий, — підійшов до нього Олексій і теж низько вклонився. — Не хочеш бути іноком?

Данило розгубився — скільки часу чекав у Лаврі цього, скільки недовіри й невизначення, а тут його відразу сприйняли серйозно.

— Я по Лаврі ходив, — зізнався Олексієві. — Підрясник хотів одягти, але мене… — знітився і замовк, бо не хотілося розповідати про Іанофанове «благословення».

— У нас надінеш, — запевнив його старовір і додав: — На Різдво Пресвятої Богородиці.

Два тижні він ходив на Почайницьку. Звикав до староруської мови, інколи й хрестився двома пальцями, тільки зі співом не виходило так, як йому хотілося, — часто збивався і плутав слова. Але ніхто зауважень не робив. У ніч перед Різдвом Божої Матері його і ще шість юнаків, коли відслужилася вечірня служба, залишили ночувати у притворі. Данило хвилювався, бо знав, що з Новосибірська приїхав сам архімандрит Антоній і теж ночував у будиночку на території церкви. З ним із Росії приїхали шестеро хлопців, які тепер лежали на підлозі покотом разом із Данилом. Двоє з них страшенно хропли, й Данило не міг заснути. Ворочався з боку на бік, потім не витримав.

— Макар, не хропи, — легенько штовхнув під бік найближчого.

— Я не Макар, — обізвався той. — Я — Нікита.

— Микита — порвана свита, — буркнув у відповідь Данило.

— Что? — не зрозумів юнак. — Ти по-хохляцки не говори.

Данила мов хто шилом штирхнув.

— А по якому ж — по-кацапськи? — сказав те українською мовою, але досить голосно.

Микита не зрозумів усього сказаного, але слово «кацап» зрозумів. І не встиг Данило навіть відсахнутися, як той уже сидів верхи на ньому.

— Ах ты ж пес хохляцкий — я тебе покажу кацапа! — схопив Даня за волосся і вдарив головою об підлогу. У того перед очима попливли жовті кола. Немов здалеку чув, як хтось закричав, як стягували з нього Микиту.

Потім в обличчя бризнули холодною водою.

До ранку пролежав із розплющеними очима — щойно заплющував, здавалося — підлога хитається, неначе на хвилях. Боявся, що не переболить голова і в нього не вистачить сили відстояти відправу. Дивувався, бо поруч усі швидко позасинали, а Микита знову захропів.

У церкві їх поставили в один ряд, а перед цим роззули й під ноги постелили довгий рушник із домотканого полотна. Данило опинився скраю, рушника йому не вистачило, і він босий стояв на підлозі. Може, тому що ногам було холодно, почувався краще, ніж думав. А коли почали читати акафіст по освяченні води, відчув, як у голові посвітліло й ніби додалося сили.

Коли прочитали молитву й першого юнака стали поїти свяченою водою, Данило перехрестився й відбив глибокий поклон. Поки до нього дійшла черга, відбив сім поклонів. Розгубився, бо сам Антоній поклав руку на його плече.

— Воістину, ти скарб, хлопче. Ті он, — кивнув на майбутніх іноків, — лише хрестяться, а ти устигаєш іще й поклони відбивати. — Подумав, посміхнувся самими очима. — Бути тобі Смарагдом.

Коли прочитали молитву на одягання підрясника, замість імені Данило прозвучало — Смарагд.

Закінчилася служба, і всі вийшли на подвір’я, де вітали одне одного зі святом, іноків — теж, пригощалися хлібом і квасом.

— А де Смарагд? — почув Данило й не відразу зрозумів, що то запитують його. — Нехай води принесе.

Коли зрозумів, хотів узяти відро, та Олексій притримав:

— Хтось інший принесе. Звикай до нового імені й до свого стану. І не завжди ображайся, якщо тебе ображають. Краще подумай, чому ображають, може, так і треба.

— Хохлом обзивати? — глянув Данило в обличчя Олексію. — Отут, у мене вдома?

— Хто ж нам винен, що ми хохли, — уже тихіше промовив Олексій, бо Антоній підгукував до себе новоспечених іноків. Кожного привітав окремо, кожному дав по п’ятдесят карбованців, лише Данилові не дав.