Валентина Мастєрова - Смарагд

— Я чув, — завів першим розмову Петро, коли вони випили, — ти хочеш постригтися. — Данило на ці слова нічого не відповів, але псаломщик і не чекав відповіді. — Що у старовірів підрясник надів — у тому немає гріха. Але, коли вже у Лаврі дострижуть, старовірська братія тебе не прийме. Та й сам ти туди не підеш. Давай іще по одній? — взявся за пляшку, але Данило заперечливо хитнув головою й відсунув чарку. — Як хочеш, а я, грішний, вип’ю. У мене, брате Даниле, чи як там тебе звуть старовіри — Смарагдом наче? Іч, красиво вміють. У Лаврі так не назвуть. Так, я про що — я про те, що сьогодні у мене подія. Думаєш, чого це я п’ю? — посміхнувся, сам собі налив і випив. Поставив чарку на стіл, відламав шматочок хліба. — У мене сьогодні третій онук народився.

— Що? — не повірив Данило. — Онук? А де він у вас узявся?

Петро хмикнув і задиристо блиснув очима:

- Із тих воріт, що і весь білий світ.

— Ні, я серйозно, — не повірив хлопець, — ви ж ніколи нічого такого не розповідали.

— Як хочеш — розповім. Тільки той — за внука, га? — прохально глянув на Данила: — Я ж не алкоголік, щоб сам… Давай за внука.

Коли випили, якусь хвилину мовчки їли, потім Петро відсунув тарілку, поставив лікоть на стіл і підпер голову рукою. Задумливо подивився у вікно, потім — на Данила:

— Тебе за тиждень-два пострижуть, а ти… Ти хоч знаєш, що таке жінка?

Дань густо почервонів й опустив очі в порожню тарілку.

— Отож, — посміхнувся задоволено Петро. — А в мене їх аж дві і дітей четверо. Не віриш? А ти думаєш, де це я ночую? То в однієї, то в другої.

- І вони вас не женуть? — Данило недовірливо засміявся.

— Молодші були — єрепенилися. А тепер — кому вони потрібні. І діти… Раніше соромилися, що батько псаломщик. А зараз тільки й дивляться, аби копійку приніс.

— Як же ви… Це ж гріх. — Данило сумнівався у Петровій розповіді.

— Це тобі гріх буде. Я ще півчарочки, — уже випив сам, не запрошуючи Даня. — Гірка, як наша доля. Годі. Я, брате, у ченці не стрижений, а що до жінок ходжу, то це таке — не согрішиш, не покаєшся. А тобі не можна. Припече душу і… і плоть, бо ще молодий, — затанцюєш тоді сибірську полєчку. Я тобі ніхто — можеш не слухати, але даремно ти отак, у двадцять років сутану на себе натягуєш. Згадаєш мене… Я не відмовляю, ні, — втупив у Данила посоловілі очі, — я тільки кажу, як воно є. — Підняв палець угору і промовив повчально: — Шлях монашествующих — це щоденний хрест, розпинання самого себе. Це, Даниле-Смарагде, — мученичество, — опустив руку. — Ну, перем’яло тебе в тому Афганістані — вичухаєш, не один ти такий. Поглянь на себе — жінки тебе очима пожирають, думаєш, я не бачив. Це ти сліпий чи дурний по молодості літ. Голос, як у Козловського, а він собі ради не дасть у цьому світі.

Данило слухав Петра і мовчав, бо не хотів заперечувати й не хотів доводити, що з того світу не вертаються зі щербатою душею. Тільки коли псаломщик замовк і очікувально втупився в його обличчя, промовив неголосно:

— Не всі дороги ми обираємо. Інколи дороги обирають нас.

— Розумний, — буркнув незадоволено Петро. — Тобі ж хотілося краще.

Кілька тижнів ходив то на Почайницьку, то в Лавру. Треба було визначитися, а він не міг. Його тягло до старовірів і з однаковою силою притягували Печерські пагорби. І коли до нього підійшов Агапіт і спитав, чи знайшов одяг, Данило розгубився.

— Ще ні. Не знайшов, — винувато глянув на схнігумена.

— Може, й не шукав? — у голосі ченця було розчарування.

— Не шукав, — признався юнак.

— А я думав — на Іоана Богослова тебе дострижемо, — зронив Агапіт. — Ну, дивися…

— Це ж завтра. Де я так швидко знайду той одяг? — загарячкував Данило.

— Та… Я щось дам, щось — Стефан. У Пафнутія спитай, а більше ні до кого не підходь, — попередив схнігумен і несподівано по-змовницьки підморгнув.

Пафнутій дав свою рясу й сорочку, мантію приніс Агапіт, а кімнатні тапочки й парамон подарував Стефан. Усе було тіснувате, не по зросту. Коли Данило одягнувся, мимоволі подумав: «Одягли, мов Кіндрата в пір’я». Посміхнувся, глянув на Агапіта — той також ледь стримував посмішку.

Увечері, коли в Лаврі вже нікого не було, Агапіт сам постриг Данила в ченці. І, вже як читав молитву, хлопець почув:

— Брат наш Варфоломій.

Тієї ночі йому не спалося. Петро знову вдома не ночував, і Данилові ні з ким було поділитися радістю. Лежав і думав про завтрашній день. Не хотів більше критися перед Іанофаном, хотів почуватися нарівні з іншими ченцями. Чернечий одяг тепер віддалив його не тільки від світу, а й від усього, що було вчора. Відверто радів із того, що може поїхати в інші монастирі, більше побачити й зрозуміти і світ не наздожене його своєю суєтністю, викривленим відображенням того, яким би мав бути. Образ Мирослави теж ніби стерся і вже проступав нечітко, тільки слабенько відлунював пережитим спалахом першого кохання. Данило вже не сумував, коли згадував дівчину, і намагався не зазирати в ту частинку свого серця, де ще жили її очі.