Валентина Мастєрова - Смарагд

— Ті — олухи безголосі, їм треба, а ти, Смарагде, заробиш своїм голосом. Поїхали зі мною, будеш моїм псаломщиком. — Погляд ковзнув по юнаковому зношеному одягу, і Антоній спохмурнів. — Бідуєш, а я думав — ти проворніший. Зайдеш до мене.

Після того як усі розійшлися, Данило зайшов до архімандрита в будиночок. Той зустрів його привітно, дістав із чималої сумки майже нові шкіряні черевики.

— Ану ж, поміряй. Підходять, от і добре. — Витяг дві нові сорочки: — Це теж тобі.

Данило зніяковів від таких подарунків і не встиг подякувати, як Антоній запитав:

— Ну, що, Новосибірськ — не Київ, але нашому брату дихається там вільніше.

— Дякую, — Данило шанобливо схилив голову. — За все дякую. Тільки б я хотів іще тут…

— Ну, дивися… — перебив його розчаровано Антоній, махнув рукою. — Іди. Ні, почекай! — гукнув, коли Дань уже відчинив двері. — Не спокушай долю, Смарагде, бо двічі вона тобі не посміхнеться.

Данило прийшов додому в підряснику, стомлений і щасливий. Кортіло, щоб його побачив Петро, але того вдома не було. Подумав, що він, напевне, у монастирі. Знав, що туди йти не варто, але бажання показатися в підряснику перемогло.

У Лаврі за той час, поки він сюди не приходив, нічого не змінилося, хоча, коли ступив на подвір’я, відчув, як десь усередині ворухнулося сумління. Не пройшов і кількох кроків, як позаду хтось ухопив його за підрясник. Обернувся — перед ним стояв Пафнутій.

— А це де на тобі взялося? — Пафнутій здивовано дивився на підрясник.

— Узялося та й прийшлося, — пожартував Данило.

А Пафнутій докірливо похитав головою:

— Гарячий ти, хлопче. У нас тільки в Лаврі надягають підрясник. А тобі хто надів?

— Не скажу.

Хотів повернутися й піти, але Пафнутій узяв його за руку.

— Тобі треба достригтися, але тут, у Лаврі. Ходімо зі мною. — Привів Данила в невеличку комірчину якогось господарського приміщення, де щось робив схнігумен Агапіт. Завів, штовхнув на саморобний стілець: — Посидь отут. І не доведи Господи, щоб тебе Іанофан побачив.

Агапіта Данило знав мало. Той гарно співав, але, як і Стефан, тримався від усіх осторонь і мало вкидався у розмови. Він нічого не запитував, тільки глянув на Данила і сказав:

— Тобі треба достригтися.

Данило здивувався, бо тільки-но почув те саме від Пафнутія.

— А хто мене постриже, хто захоче? — запитав із викликом.

Агапіт неголосно засміявся:

— Знайдуться ножиці, аби овечка була. А ти поки що мовчи, що тобі підрясник на Почайницькій одягли. — Знову засміявся, побачивши здивування на обличчі Данила. — Гріха від того не буде, а неприємності — чималі. Яке ім’я вони тобі дали?

— Смарагдом назвали. Я, мабуть, із цим іменем і умру — воно мені до душі. І люди, що дали мені це ім’я, теж до душі, — говорив так, мов докоряв за щось Агапіту.

— Молодий ти, — почухав потилицю Агапіт. — У Лаврі поки… Ну, та прийде час, і тут усе по-іншому буде.

— Отче, — Данило глянув довірливо на схнігумена, — я дуже хочу бути ченцем. Я вирішив… Я буду Смарагдом.

— Не гарячкуй, іч який. Смарагдом, Смарагдом, — пробурмотів собі під ніс незадоволено Агапіт, — шукай одяг. — Визирнув у розчинені двері й потім трохи причинив.

— А хто мене постриже? — не повірив Данило. Агапіт у відповідь лише посміхнувся. — Отче, невже ви мене пострижете?

— Шукай одяг, а зараз не дури мені голову. Виглянь у двері: як Пафнутій товчеться у дворі, то йди сміло, а якщо немає, то посидь іще.

Данило обережно визирнув — Пафнутій стояв віддалік і з кимсь розмовляв. Побачив, що хлопець визирає у двері, й непомітно кивнув головою на вихід.

У неділю Данило знову пішов на Почайницьку. У церкві низько всім поклонився і став на своє місце біля дверей. Після відправи довго блукав містом, а потім пішов додому. Петро, що ночував невідомо де, цього разу був удома.

- Їсти хочеш? — запитав, щойно Данило зайшов у двері. — Давай пообідаємо та поговоримо трохи, а то живемо на одних метрах і по тижню не бачимося.

— Так ви ж он скільки не ночуєте вдома, — дорікнув Данило. — Хоч би сказали, куди ходите, щоб я нічого не думав.

— Сказати — скажу, а ти сідай до столу. Хоч борщ твій і смачний, але я дещо і в магазині прихопив. Ти що будеш — вино чи горілку?

- І пиво також, — пожартував Данило, потім відповів серйозніше: — Нічого не буду — у мене «сухий» закон.

— Воно ж то добре, — Петро відкоркував пляшку горілки, — але ж мені самому… — Підсунув чарку Данилові: — Давай хоч на мізинець наллю?…

Той нехотя підставив чарку.