Валентина Мастєрова - Смарагд

- Іще чого, — тиснувся Іларіон до стола. — Буду я тут усіх босяків безпритульних годувати.

— Чого ти нападаєшся на хлопця? — підійшов до них Петро. — Безпритульний чи ні, а ми тут усі рівні.

— А твоє не мелеться — не підставляй, — відрізав йому Іларіон і до всіх повернувся спиною.

Данило ніколи більше не підходив до столу, хоча Пафнутій і намагався посадити його до трапези. Зате спів юнака з кожним днем упевненіше звучав по Лаврі: він вивчив псалми, читав акафісти та іншу духовну літературу, якої вдома у Петра було багато.

Одного разу той попередив його, що не підуть до монастиря.

— Сьогодні поїдеш зі мною у Бровари на требу.

— Співати? — перепитав Данило.

— Ні — танцювати, — пожартував Петро. — Он штани на тобі скоро розлізуться й туфлі. Треба нам, хлопче, трохи грошей заробити.

За ними приїхала легкова машина, і вони швидко доїхали до чималого цегляного будинку. Данило хвилювався, бо йому вперше доводилося відспівувати небіжчика, а він погано знав слова.

— Ото он бачиш бабу, — показав очима Петро на стару підсліпувату жінку, — ти її слухай, коли співатимеш.

Спочатку все було ніби нічого — Данило у слова не дивився, старанно повторював їх за бабою і тримав мелодію. Поки не почув, що в нього за спиною хтось хихикає. Не обертався — спереду плакали родичі покійника, але позаду знову хтось підсміювався. Коли баба затягла:

Данило вслухався у свої слова і злякано замовк — позаду вже кілька чоловік не могли стримати сміху. Знову баба затягла:

У нього вийшло:

Петро глянув у його бік і сердито прошепотів:

— А може, зеленим чи жовтим? Ти що оце морозиш?

Данило зовсім розгубився і замовк, поки хтось позаду не штовхнув його легенько у спину:

— Співай, хлопче, а то баба сама верещить, хоч із хати тікай. А тебе приємно слухати.

У машині Петро мовчав, а коли зайшли до квартири, поклав вузлик із їжею на стіл і визвірився на Данила:

— Ти що оце мені за комедію устругнув? Ти що — глухий чи нарочито людей смішив? Забувся, як із Володимирського собору поперли? Ні, це ж треба — половина людей на похороні за животи береться від сміху. Я тебе хіба за цим брав із собою? — Данило винувато мовчав, бо знав, що Петро швидко викричиться, але той розсердився не на жарт. — Я тобі, дурню, що казав? А ти… Що я, не бачив, як на дівчат вилуплявся? Клоунаду устроїв. Так із цим, хлопче, не в Лавру — з цим треба у цирк.

Йому стало боляче, як тоді, коли прогнали з Володимирського собору. Він мовчки повернувся і вийшов із квартири. Петро щось гукнув услід, та Дань не розібрав і не спинився. Знову виходило все не так. Не таким уявляв життя за монастирською стіною, не такими бачив людей у чернечому одязі. Думав, тут знайде спокій і підтримку, тут його душа вилікується, а вона, навпаки, натикалася болючим на гостре. Йшов навмання, не відчуваючи, як вітер розкидав по плечах уже довге волосся, як обличчя кривилося від судоми, що душила горло, як важко спирався на палицю, не в змозі нести тягар непорозуміння з цим світом.

— Не психуй, — підійшов Петро під час вечірньої відправи, коли Данило стояв осторонь від усіх. Мовчки стояв, немов тут зовсім чужий. І всі відразу відчули його мовчанку — псалми звучали нерівно, голоси розповзалися в різні боки. Дехто відверто нетерпляче позирав на нього. Але він того разу так і простояв мовчки. І першим пішов із Лаври, коли закінчилася відправа.

За ворітьми його наздогнав Петро:

— Якщо надумався кудись іти — я тебе не тримаю. Тільки здається мені, що тебе не дуже хтось чекає. Гордині в тобі багато, а з цим у монастирі важко. Пригинатися нижче треба.

— Я не можу, — посміхнувся невесело Данило. — У мене хребет не згинається — мені в Афганістані зацементували.

— Тоді зламаєшся, — глянув сумно Петро. — У цьому світі краще бути зовсім безхребетним, ніж із хребтом, як у тебе.

Осінь у великому місті підступає не так, як у селі: хіба листя пожовтіє на деревах і трава під ними посохне, та ще люди одягнуться тепліше. А в селі зачорніють біля хат голою землею городи, запахнуть у садах улежані в траві яблука, не стане копичок у лузі, а по дворах виростуть стоги сіна. Покотиться туман долинами, і вже пече в босі ноги холодом уранішня роса.