Валентина Мастєрова - Смарагд

— Чого ти мені лекцію читаєш? — обірвав його сердито капітан. — Я, чи що, його затримував? Зі Столяренком розберуся особисто. Що в тебе вкрали? — запитав Данила зовсім іншим тоном.

— Особисті речі, гроші, паспорт, пенсійне посвідчення і… — Дань ніяково замовк.

— Що ще? — допитувався капітан.

— Посвідчення на орден Червоного Прапора.

— Ну, ти, хлопче… — Офіцер підвівся за столом, по-військовому поправив міліцейський кітель. — Ну, ти дивак. Чого ж ти відразу не сказав?

— Але ж ви все по моїй мордяці прочитали, — відповів Данило з гіркотою в голосі.

— А ти не сердься, — несподівано капітан засміявся, і суворе хвилину тому обличчя стало привітливим і товариським. — Помилочка вийшла. Я радий із того, що ти людина, а не якась там шушваль бродяча.

Данила аж пересмикнуло при цих зневажливих словах.

— Моя мати, товаришу капітане, — промовив, тамуючи образу, — з табором ходила.

Капітан зніяковів:

— А ти ж казав — українець. Вибач, якщо так.

Дань лише мовчки хитнув головою.

— Як ти? — допитувався Андрій. — Я такий радий, що тебе зустрів… — Тепер уже легенько обняв за плечі. — Розкажи, які в тебе справи у Києві?

Данило не хотів брехати.

— Набридло вдома сидіти без діла, думав щось пошукати…

— Що? — здивовано перепитав Андрій. — Що ти знайдеш зі своїм пораненням? А чого не хочеш довчитися чи заново у якийсь інститут вступити? Тобі ж усюди можна поза конкурсом…

Данило здвигнув плечима:

— Не знаю, Андрію. Розумієш, вижити — цього мало. Треба навчитися жити після всього…

Несподівано у їхню розмову втрутився капітан:

— Ану, сержанте, організуй чаю, — дістав гроші, простягнув Андрію, — збігай у гастроном, купи нам поїсти.

Данило ніяково заперечив, сказав, що не голодний, та капітан його не слухав. Коли Андрій узяв гроші й вийшов, якийсь час вони мовчки дивилися один на одного.

— Переночуєш тут. Не бійся, не в підвалі, — першим озвався капітан, підвівся, підійшов і подав руку. — Мене звати Іваном Степановичем. Прізвище — Новик. Якщо не хочеш, можеш не говорити, але, судячи з того, що в тебе вкрали, ти їхав сюди не на один день. — Підійшов знову до столу, та сів не за стіл, а на стілець поруч. — Андрій і я можемо тобі допомогти.

— Без документів… тепер, — здвигнув плечима Данило, — тепер уже немає про що говорити.

— Ясно. Значить, завтра додому. — Іван Степанович швидше стверджував, ніж запитував.

— Ні, — вихопилося в Данила. Він більше не міг усидіти, підвівся зі стільця і став повільно ходити.

Капітан співчутливо глянув на нього:

— Без документів знову вскочиш у халепу. Давай я спочатку влаштую тебе у військовий госпіталь.

Дань заперечливо хитнув головою.

- І так оклигаю — не вперше, — відвернувся до заґратованого вікна. — Я думав… Мені хотілося тут у Володимирському соборі побути. Не нахлібником, а щось робити — я не знаю, — розвів руками. — Мені це треба…

Повернувся до капітана, той мацнув себе по кишенях, потім поліз до шухляди в столі, дістав цигарки.

— Будеш? — простягнув Данилові.

Закурив сам і деякий час мовчки дивився на кінчик цигарки.

— Ти воював, виконував наказ, а не просто вбивав там, — сказав, не піднімаючи голови, лише струсив попіл на аркуш паперу, на якому записував Данилові дані. — Чи я не правий?

Скільки разів розпитували про Афганістан, але ось так, відверто, про те, що його мучило, з Данилом говорили вперше.

— Може, й правий. Тільки від цього мені не легше, — він підійшов до стільця й обома руками взявся за спинку, наче боявся упасти.

— Ясно, — Іван Степанович глибоко затягнувся цигаркою. — Я теж стріляв, але… тут, удома, — очі капітана втупилися в руки, — і теж убивав. Я тебе добре розумію. Тоді, коли стріляєш, думаєш, що виконуєш наказ, і виконуєш. А потім виявляється, що стріляєш і по собі, тільки наших ран нікому не видно. Тепер із цим доводиться жити. Випишемо тимчасове посвідчення особи й будемо шукати злодіїв, може, пощастить, — несподівано перевів розмову на інше. Загасив цигарку, подивився на годинник. — Щось твій товариш затримується.

Андрій приніс уже готовий чай, порізану ковбасу і хліб.

— Я тут сам, — глянув на капітана, — думаю, може, вам поговорити треба.

— Ми й поговорили. — Новик зіжмакав у руці аркуш паперу з Даневим прізвищем та цигарковим попелом і кинув його до корзини зі сміттям, підвівся. — Повечеряйте, хлопці, без мене.

— Хороший мужик, — промовив Андрій, коли за капітаном зачинилися двері. — Тут мало таких.