Валентина Мастєрова - Смарагд

— Знаю. Не бійся, не пропаду. — Йому було шкода Маріуцу, що залишалася в оцій, без радості, хаті. Бачив її сльози і вмовляв: — Не переживай за мене. Коли я вже вийшов звідти живим, то тепер житиму довго. А як не будеш дорогу мені сльозами кропити, то й щасливо, — посміхався, лагідно торкався бабиної руки, — благослови краще, ти ж у мене за матір.

Маріуца ще більше заплакала, а потім підняла тремтячу руку, перехрестила:

— Хай береже тебе Господь.

Київ зустрів Данила байдуже, як зустрічав десятки тисяч щоденно. Якесь дівча підхопилося з місця, коли він у метро зайшов до вагона:

— Сідайте, будь ласка.

Данило зніяковів, подякував, але не сів. Міцно вчепився рукою за поручень, в іншій тримав палицю і старенького чемодана. Вийшов на станції «Університет» і пішов до Володимирського собору. Стояв на протилежному боці й довго роздивлявся, мов бачив уперше. Коли зайшов на подвір’я, зрозумів, чому тут немає людей, — двері храму були замкнуті. Розчаровано сів на лаву в тіні високого дерева, роздумуючи, що робити далі. Дістав із чемоданчика дбайливо загорнуті Маріуцою хліб і сало. Окремо лежали огірки й помідори. Надкусив хліба, втупивши погляд у замкнуті двері, і несподівано відчув у душі сумнів, а може, і страх. Бо коли збирався в дорогу, десь жевріло, що увійде в цей храм — і всі питання розв’яжуться самі собою. Не надіявся на везіння, та все ж думав, що місце сторожа тут знайдеться. «Нічого, завтра прийду, — заспокоював сам себе. — Переночую десь і знову прийду».

Поїв, загорнув рештки їжі в рушник і поклав до чемоданчика. Хотів поблукати містом, але відчув утому. Тіло вимагало спочинку, тільки їхати не було до кого, а хоч би й було, він посоромився б турбувати, тому сів у тролейбус і поїхав на вокзал.

Спекотний будень не зменшив потоку пасажирів: вони штовхалися на платформах, сиділи й лежали на лавах на території вокзалу і в самому приміщенні. Данило піднявся на другий поверх, почекав, поки звільниться місце, і сів. Деякий час дивився на людей, що снували сюди-туди, потім заплющив очі.

Думалося про домівку. Згадав останню розмову з Марелею. Вітько не відмовляв його від поїздки, але й не схвалював. Розумів, що Данило повинен знайти своє місце в житті, але ж не треба було зриватися з дому так швидко. Невідомість — завжди випробовування. Волів би стати чимось у пригоді товаришу, але не знав чим. Тільки попросив:

— Озивайся, коли що. Воно, знаєш, серед чужих людей — не коло мами. А хоч і добре влаштуєшся, приїжджай у село, як-не-як, тут усі свої.

За день до від’їзду пішов на вулицю, де жила Мирослава. Дурив себе, що не стріне дівчину, бо ж та у місті, а коли зустрів, розгубився. Мирослава, у ситцевому платтячку і стареньких черевиках, виганяла качок до води. І такою рідною вона йому здалася, наче зринула із самого серця, де й була завжди. Це ж він її вимріяв, вимолив у неба, випросив у смерті.

— Привіт. — Мирослава побачила Даня, і дівоче обличчя спалахнуло. Зупинилася, чекаючи, що й він зупиниться, заговорить. Але той вимовив: «Здрастуй», — і швидко проминув дівчину. Не обертаючись, пішов. Ох, як боляче давався кожен крок стежиною, на якій залишалося його щастя у ситцевому платтячку.

Задрімав і ніби крізь туман відчув, що хтось зовсім близько нахилився до нього й чужа рука порпається в кишені. Ухопив ту руку, стиснув і розплющив очі — йому в обличчя «дивилося» сталеве лезо «фінки».

— Тільки писнеш — і ти мрець, — почув погрозливе над самим вухом.

Данило й сам не зрозумів, яка сила підкинула його, — збоку здалося, що юнак упав на лезо. Та за секунду злодій лежав на підлозі, а «фінка» відлетіла під сидіння навпроти. Але наступної миті в Даня потемніло в очах від сильного удару іншого бандита. Почув крик у залі й побачив перед собою скривлене від люті молоде обличчя.

Не розумів, чому скрутили руки і, штовхаючи, змушували йти до дверей. Сам іти він не міг. Помучившись, двоє міліціонерів підхопили його і стягли по східцях із другого поверху. Почув услід: «Босяка піймали, по чужих кишенях, падлюка, лазив». Здивувався, бо нікого поруч не було. У машині йому наділи ще й наручники.

— Чого це? — рвонувся Данило. — Ви що?

— Сядь, — «заспокоїв» його ліктем у сонячне сплетіння один із міліціонерів.

Данило смикнувся від різкого болю і, не тямлячи себе, закричав:

— Гади! Душмани! За що мене? За що?

— Заспокойся, — стиснув за плече міліціонер, який сидів із другого боку. — Чуєш, хлопче, заспокойся.

Біля відділку машина спинилася.