Валентина Мастєрова - Смарагд

Прокинувся від того, що хтось намагався підняти його із землі.

— Я ж вам казав, — почув докірливий голос Вітька. — Якби не мій Лорд, він би за ніч тут пропав.

— Забери свого вовка, — сердився інший голос, — а то він усіх тут порве.

— Не порве. Лорд, відійди.

Данило в темряві побачив силует вовка, який на когось загрозливо гарчав.

— Хто палицю сховав? — допитувався Вітько. — Ви — свині, хлопці.

— Завтра розберемося, — цього разу почулося наче здалеку. — А зараз давай краще додому віднесемо. Ух, йолки, і важкий чортів циган.

Данило не пам’ятав нічого з того, як опинився у своєму ліжку. Коли розплющив очі, побачив скорботне обличчя Маріуци й лікаря, що тримав його руку в своїй, рахуючи пульс. На столі лежало кілька використаних шприців.

— Очухався, — першим озвався лікар. — Слава Богу. — Повернувся до Маріуци: — Краще його забрати до лікарні, та, якщо є кому доглядати, можна залишити вдома. Ін’єкції робитиме фельдшер, а так… Треба час.

— Хай лежить удома, — схлипнула баба. — Я доглядатиму — я вмію.

Коли від хати від’їхала машина «швидкої допомоги», знову зайшла до кімнати й мовчки сіла на стілець, де кілька хвилин тому сидів лікар. Данило не витримав:

— Прости.

Скорботне обличчя Маріуци стало злим, з очей бризнули сльози:

— Прости, тепер прости… Не вмієш пити, дак гівно їж. Наробив стільки горя і собі, і мені.

Цілий тиждень по тому Дань лежав, втупивши очі у стелю. У свідомості один за одним проходили дні в госпіталі. Хотілося кричати на весь світ від власного безсилля і від того, що сам знищив усе, чого досяг такими нелюдськими зусиллями.

Одного разу почув, як сварилися Марта з Маріуцою.

— Ти нічого не робиш, тільки його няньчиш! — кричала Марта, щоб і Данило чув. — А мені все самій, хоч розірвися!

— Не розірвешся, — тихо озивалася Маріуца. — То твої діти й чоловік.

— Ага, мої, всі мої, а твій лише отой виродок, що під себе гидить!

Маріуца лайнулася по-циганськи, і щось за дверима гупнуло — упало. Потім у хаті стало зовсім тихо, тільки на стіні цокав старий металевий годинник.

Приходив Мареля. Спочатку говорили мало. Вітько розповідав про роботу, а коли до кімнати заходила Маріуца, винувато замовкав і намагався швидше піти. Інколи з ним приходив і вовк, але Вітько залишав його у дворі, прив’язавши до хвірточки.

— Лорд нікого не зачепить, — кожного разу пояснював Маріуці, — тільки краще не підходьте до нього.

Маріуца на те мовчала, піджавши губи й не приховуючи від хлопця, що сердиться на нього. Але ніхто не бачив, як віддалік подовгу дивилася на вовка і щось думала. Одного разу якийсь час її не було видно, а коли зайшла до кімнати, сказала Марелі:

— Забери його сюди, а то ще когось порве.

— Не порве, — спробував заперечити хлопець, однак Маріуца наполягла:

— Забери.

Данило зрадів несподіваному товаришу, що врятував йому життя.

— Привіт, сірий брате! — вигукнув радісно.

Лорд спочатку постояв біля дверей, потім підійшов і сів біля самого ліжка. Данило несміливо простягнув руку, щоб погладити.

— Не бійся, — підбадьорив Вітько. — Лорд ніколи не зачепить дитини й немічного.

Данило торкнувся пальцями шерсті, а тоді поклав долоню Лорду на загривок. Гладив і відчував, що вовку це подобається.

— Ти його завжди бери з собою, — попросила Маріуца, коли Вітько вийшов із хати на подвір’я.

Лорд, здавалося, не тільки звик, а й полюбив Данила. Кожного разу біг до нього, передніми лапами ставав на ліжко й намагався лизнути в обличчя. Дань відвертався і голосно сміявся. А потім розмовляв із Вітьком і лагідно пестив голову тварини.

Маріуци в такі хвилини у кімнаті не було, та одного разу вона зайшла і попросила Вітька:

— Поможи мені роздягнути його й перевернути на живіт.

— Нащо? — вихопилося разом у хлопців.

— Не питайте, а робіть, що кажу. Спробуємо, може, й вийде, — і почала обережно знімати з Данила сорочку.

Коли роздягнули й перевернули на живіт, подивилася на посічену осколками спину і вже вкотре з болем вимовила:

— Наче решето. — Потім уважно глянула на вовка, який сидів неподалік і спостерігав за ними. — Аби, Вітьку, ти якось наказав йому чи попросив, щоб він полизав Данилові спину.

— Ага, — смикнувся Дань, — іще чого…

— А ти лежи, — розсердилася Маріуца, — тебе вже не питають…

Кілька разів Лорд слухняно заскакував на ліжко, топтався по Данилові, той стогнав, але нічого не виходило. Спину змазали смальцем із дрібними шматочками м’яса. І коли вже Вітько стомився повчати, вовк сам сплигнув і почав лизати оголене тіло. У кімнаті всі мовчки спостерігали, як він обережно вилизував іще червоні рубці.