Валентина Мастєрова - Смарагд

Данило не зрозумів, що означало «залишаю». На всіх приміщеннях Лаври висіли замки, а ті кілька ченців, які були на службі, пішли до виходу. Ніхто до нього більше не озвався і не сказав, що мусить робити далі.

— Не знаєш, куди йти, брате? — легенько ляснув по плечу Петро. — Іти треба до виходу. — Вогники знову спалахнули в очах, але цього разу псаломщик не кліпав віями. — Ходімо, ходімо, — потягнув за собою мало не силоміць, — поживеш у мене, бо тут ніде.

Данило зам’явся, хоча й зрадів.

— У мене вчора на вокзалі все украли, — розвів руками.

— Наче я в тебе про щось питаю, — посміхнувся Петро. — Поживеш трохи, а там — побачимо. І не переймайся — я один у квартирі.

Він і справді жив один. І про те, що у квартирі давно не ступала жіноча нога, свідчили купи брудного одягу, розкиданого на стільцях, густий шар пилюги на меблях і завалена немитим посудом раковина на кухні.

— Вибачай, у мене не прибрано, — попередив Петро ще на східцях. Але його «не прибрано» було надто далеким від тієї запущеності, яка починалася відразу в коридорі квартири.

— Проходь, не зважай — тут усе просто, — підштовхнув псаломщик гостя до дивана, на якому поруч із подушкою лежали спортивні штани, сорочки й старі газети. — Звикай.

Данило якийсь час мовчки розглядав квартиру, потім зайшов на кухню, де господар смажив яйця на чорній від кіптяви сковороді.

— Я вам тут приберу, тільки відлежуся, бо вчора мені трохи перепало, — сказав, тримаючись однією рукою за двері, другою — спираючись на палицю.

— Від кого? — повернув до нього здивоване обличчя Петро. — Від бандюг?

— А, — посміхнувся Данило змучено, — від усіх.

Петро був людиною гостинною і щирою в розмові. В душу Данилові не ліз і нічого не розпитував. За обідом навіть запропонував чарку, та хлопець ввічливо відмовився. Йому самому кортіло багато про що запитати, але боявся набридати, тільки, коли збирав зі столу посуд, промовив:

— Я вчора ходив до Володимирського собору, а там закрито.

— Закрито, скоро відкриють. — Петро задумливо дивився у вікно, за яким гойдалися зелені віти високої берези. — Тільки тобі у соборі нічого не світить, та й тут, мені здається, ти ненадовго. Але побачимо. Головне, тримайся подалі від Іанофана.

За кілька днів у квартирі стало чисто й затишно. Випраний одяг був розвішаний і складений у шафі, й Петро подовгу шукав потрібні йому речі.

— Ні, ну й бедлам, — сердився на Данила. — Позатикав у цей хлів… Лежало все на очах, нехай би лежало. Шукай тепер цілий день ту сорочку.

— Вона висить, — озивався з кухні Данило. — Ідіть уже борщу їсти.

Петро сідав за стіл із широкою посмішкою на обличчі й у чистій, випрасуваній сорочці.

— Ти в мене, хлопче, скарб, — говорив із теплотою в голосі. — Залишайся тут хоч і назовсім. Ми з тобою ще й грошей заробимо.

День за днем Данило поспішав у Лавру, і щоразу, коли заходив на подвір’я, його охоплювало дивне відчуття радості. Здавалося, ось-ось має трапитися щось хороше, хоча й сам не знав що. Познайомився із ченцями, які приходили й приїжджали з інших монастирів, і радів цим знайомствам, бо серед них були й такі, як він, молоді хлопці. Не вмів стримувати своїх почуттів, часто посміхався, за що не раз чув від ієродиякона Іларіона:

— Знову кутніми світиш, наче десь із дівками на колодках. Прийшов Господу служити, то служи…

— А хіба Господу не набридли пісні обличчя? — не стримувався Данило. — Хіба Йому не радісно бачити людей щасливими?

Худий низькорослий Іларіон задиристо, мов півень, випинав вузькі груди, високо задирав голову.

— Ти чого сюди прийшов? — Його маленькі руки стискалися в кулачки. — Хулити віру християнську, грішнику окаянний? Я ось скажу архімандриту, він тебе швидко витурить звідси.

— Не беріть гріха на душу — дайте можливість грішнику відмолювати свої гріхи, — відповідав хлопець уже невесело.

— Я бачу, як ти відмолюєш, — писклявий голос ієродиякона звучав поступливіше. — Твоє щастя, що маєш глотку луджену.

Ігумен Пафнутій був повною протилежністю Іларіону. Високий, широкоплечий, як і Данило, тільки волосся сиве на голові, та ще очі. Вони у Пафнутія були великі, зелені й лагідні і часто посміхалися. Данило вже на другий день помітив, як ієродиякон не любить ігумена. Коли той підвів юнака до трапези, Іларіон заступив собою стіл, на якому лежали харчі, принесені до Лаври віруючими.

— Куди ти, жабо зелена, ведеш оцю овечку? — напався він на Пафнутія.

— Та нехай підкріпиться, на всіх же он вистачить, — кивнув ієродиякону за плече ігумен, пропустивши повз вуха «жабо зелена».