Валентина Мастєрова - Смарагд

Данило байдуже дивився на щедроти осінніх барв. Тепер уже не відчував у душі того піднесення, коли підходив до Печерської лаври, хоча й співав. Співав і тільки, аби лише не проганяли. Його теж мовби не помічали, навіть Іларіон перестав дошкуляти. Один совісний Пафнутій часто запитував:

- Їв що сьогодні?

Або мовчки плескав по плечу, коли бачив, що Даню зовсім не хочеться говорити. Та ще ієромонах Стефан посміхався до нього самими лише очима. Старий і згорблений, він тримався від усіх окремо, майже ні з ким не розмовляв. Ходив маленькими шажками, як усі старі люди, але Данило завжди відчував у ньому якусь внутрішню силу. Стефан ніколи не запобігав перед архімандритом і почувався у Лаврі упевненіше від інших.

Невизначеність для Данила ставала нестерпною. Здавалося, він був не тільки поза монастирем, а й поза життям. Кілька разів зустрічався з Андрієм Кравченком, той дивувався йому, кликав жити до себе, а Данилові здавалося, що там його чекає ще більша порожнеча. Одного разу після вранішньої відправи наважився, підійшов до Іанофана, склав руки на грудях і опустив голову.

— Отче, — промовив схвильовано, — благословіть на підрясник.

Архімандрит подивився на нього, а потім промовив уїдливо:

— Що, так не терпиться надягнути підрясник? — Данило мовчав, а Іанофан захитав докірливо головою: — Ще рано тобі одягати. — По хвилі додав: — А може, й не треба.

— Чому? — вирвалося в Данила. — Чому, отче? — підняв голову й наштовхнувся на пронизливий погляд. Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного, потім Данило повернувся й пішов до виходу.

Сонце котилося на захід, коли навмання брів Почайницькою вулицею. Часто спинявся, аби відпочити й роздивитися навколо, бо раніше в цьому районі Києва ніколи не бував. Роздивляючись, побачив невеликі приземисті приміщення, схожі на церковні. Згадав Петрову розповідь про старовірчеську общину, що діяла десь тут, і став неподалік. Деякий час зацікавлено дивився, як у невеличку хвірточку заходили жінки в довгому одязі й хустках, зашпилених під підборіддям, чоловіки з волоссям по плечі й сорочками навипуск, а потім і сам пішов за ними.

У церкві була напівтемрява, горіли свічки, але великі, не такі, які він бачив раніше. Далеко не проходив, став збоку від дверей, щоб нікому не заважати, і кілька разів перехрестився.

— Ти хто? — прошепотіла до нього стара жінка, неподалік якої він стояв.

— Людина, — відповів не зовсім привітно.

— Бачу, що людина, — знову зашепотіла бабуся. — А хрестишся як — никоновець, мабуть? Трьома пальцями хрестишся?

— Ага, — буркнув незадоволено юнак, бо жінка заважала йому розглядати церкву й віруючих.

— А треба двома, — напосілася та. — Дивися, як я, — перехрестилася, запитливо глянула на хлопця. — А ти «Вірую» знаєш?

— Знаю. — Данило бачив, що на них почали незадоволено озиратися.

— А «Отче наш»? — діймала старенька. — А знаєш, що таке Псалтир?

Хлопець лише важко зітхнув.

— А співаєш?

— Співаю, — помітив, як бабуся кивнула двом чоловікам, щоб слідкували за ним. І, поки правилося, вони стояли біля дверей, за його спиною.

Співали заупокійну літію. Данило знав слова й мелодію, але щось було не так. Спробував заспівати, та у нього не виходило. Замовк і повернувся до дверей, аби вийти. Його стримав якийсь чоловік, промовив тихо:

— Співаєш ти добре, тільки по-никоновськи. У нас треба інакше співати. І заходиш до храму — поклонися кожному образу, кожній людині. Як тебе звати?

Данило сказав.

— А мене — Олексієм.

Коли відправа закінчилася і почали виходити з церкви, Олексій попросив Данила почекати на подвір’ї.

Він роздивлявся церкву, людей, що з неї виходили. Чекав недовго, за кілька хвилин підійшов Олексій із великою паляницею під пахвою.

— На ось, — простягнув йому хліб. — Ти десь живеш?

— Живу. — Данило ніколи не бачив такого хліба і здивовано подивився на Олексія.

— Це наш хліб, старовірчеський, — пояснив той. — На ось, — витяг із нагрудної кишені двадцять п’ять карбованців.

— Не треба, — зніяковів Данило, — ви ж мене зовсім не знаєте.

— Бери, бери, — поклав старовір йому гроші в долоню. — Я бачу — тобі треба. І хліба такого ти ніде не купиш.

На квартиру Петра прийшов пізно. Той, схвильований, відчинив йому двері й прямо на порозі закричав:

— Де це тебе носить — у мене вся душа зболілася?!

— А чого ваша душа зболілася? — здвигнув плечима Данило. — Я вам що — рідний?

— Сопляк ти — от що! — розсердився ще більше псаломщик. — І в людях нічого не тямиш — мені розказали, як тебе Іанофан «благословив». Чого ти до нього ліз? Хоч би порадився був спочатку, — глянув на паляницю в Данилових руках. — А це де взяв?