Валентина Мастєрова - Смарагд

Наступного дня, задовго до початку відправи, стояв на подвір’ї монастиря, чекаючи, поки прийде архімандрит. Щойно побачив, підійшов, опустився перед ним на коліна, схилив покірно голову й попросив:

— Владико святий, благословіть.

У відповідь була мовчанка.

— Владико святий, благословіть, — попросив удруге.

— Я не владика і не архієрей, — почув ледве стримуваний гнів. — А ти — самозванець. Геть звідси!

— Я хочу бути тут, а коли… а коли ви женете, — підняв голову й несміливо глянув Іанофану в обличчя — воно було таким лютим, що в Данила аж мурахи побігли по шкірі. — А коли ви женете мене, — промовив, затинаючись, — то напишіть, будь ласка, документ, що я прийняв постриг і…

— А хто тебе постриг? — перебив архімандрит, пронизуючи наскрізь очима.

Данило не відповів, лише знову опустив голову.

— Агапіт? — допитувався Іанофан. — А хто ж іще, — відповів сам собі. — Цей дурник і коня постриже.

— Він — старець, — спробував Данило заступитися за схнігумена.

— Всі старці. Але я тут головний. І твоєї ноги у Лаврі більше не буде. Це тобі не базар і не циганський табір. І не попадайся мені більше на очі, — обминув ченця, що стояв на колінах, і швидко пішов.

Але на другий день архімандрит побачив Данила знову, тільки той уже не став перед ним на коліна і не опустив голови. Привітався й попросив:

— Дайте мені документ, що я чернець, і я піду.

— Документ? — перепитав Іанофан із насмішкою в голосі. — Документ випишуть у міліції, куди я зараз подзвоню і скажу, що ти нас обікрав.

— Що? — не зрозумів Данило.

— Геть звідси! — крикнув на все подвір’я архімандрит, вказуючи рукою на вихід. А потім уже тихіше: — Багато вас тут, сволоти всякої, вештається, із невмитими пиками до Бога лізе. Пішов звідси — я сказав.

Данило пильно подивився йому в очі й несподівано посміхнувся:

— Дякую за таке «благословення». Я і справді піду. Та колись ми обидва станемо перед Господом.

— Що ти там іще…

Юнак не дослухав, повернувся й пішов. Біля виходу його наздогнав Пафнутій, поклав руку на плече:

— Не гарячкуй, брате, потерпи. Куди ти підеш?

— Куди очі дивляться, — і, спираючись на палицю, вийшов за територію Лаври.

Цей докучливий дощ діймав отця Варфоломія до самих кісток, що тепер занудливо боліли, і він знову мусив ходити з костуром.

— Ви, батюшко, геть намокли. Не дай Боже зляжете, — маленького зросту, швидка в рухах жінка зайшла до хати слідом за Варфоломієм. — Осьде юшка гаряча, поїжте. — Поставила глиняне горнятко на стіл, зняла кришку, і в кімнаті смачно запахло вареною стравою. Побачила, як батюшка вдячно посміхнувся, і теж посміхнулася.

— Дякую, Ганно. Я поїм. Тільки переодягнуся, бо й справді трохи намок, — сказав і вийшов у другу кімнату.

— Трохи намок, — буркнула жінка стиха. — Мокрий як хлющ. У людей совісті немає, — промовила голосніше, щоб чути було й батюшці. — Ветеринар без діла спивається, а вони батюшку доконують.

— У Григорчуків корову здуло, — ніби виправдовувався Варфоломій із іншої кімнати, — ледве врятували. Довелося бік пробивати.

Але Ганну це не схвилювало, і вона знову незадоволено промовила:

— А ветеринар у селі нащо? Так йому ж платити треба, а батюшка «за спасибі» прийде.

— Ви не праві, Ганно. — Варфоломій переодягнувся і вийшов із кімнати, витираючи рушником намокле волосся. — Люди не платять, бо в них грошей немає, а мені платити й не потрібно. Я радий з того, що у Григорчукової малечі є молоко.

— У тих дітей, батюшко, є не тільки молоко. Дай Боже, щоб у всіх на столі було, як у них. — Ганні хотілося дочекатися, коли батюшка сяде їсти. — Григорчук по заробітках мотається, долари додому привозить. Та що там казати, — безнадійно махнула рукою, — у кого бідність — останнє віддасть і посовіститься у таку погоду чоловіка займати.

— Але ж комусь треба було йти — хоч дощ, хоч не дощ. — Батюшка вдячно кивнув жінці, помолився пошепки, перехрестився і сів до столу.

Ганна постояла ще трохи й хотіла йти, але на порозі спинилася:

— Вам пенсія була, то я забрала. Зараз принесу.

— Не спішіть, — зупинив її Варфоломій. — Я вже домовився з Миколою Остапенком — він у церкві перев’яже вікна. Цих грошей замало, та Микола казав, що почекає.

— Добре, — погодилася жінка. — Тільки ж ви говорили, що з пенсії хрестильницю перефарбуєте. Ну, та нічого, хрестильниця і так постоїть.

Юшка була смачною, і батюшка добавив іще. У тарілку впало мале рибеня, і він посміхнувся — знову Сашко просидів із вудочкою під дощем. Риба, мабуть, не ловилася, але ж баба точно наказала йому з порожніми руками додому не вертатися.