Валентина Мастєрова - Смарагд

Іще б виходило. Як він страждав, коли почув про її смерть… Хоча його душа стрепенулася саме тоді, коли Маріуца дихнула востаннє.

Була неділя, і він правив у церкві. Із п’яти проскур чотири молилися за живих, а п’ята — за мертвих. Поминаючи Маріуцу серед живих, діставав часточку із четвертої проскури і вколов маленьким списом палець. Кров задзюркотіла з ранки так, що він розгубився: «Не дай, Боже, попаде на рясу чи жертовник». Вражений, подумав, що десь пішла з життя його рідна кров. «Маріуца! Маріуца!» — забухкало у скронях. Узяв п’яту проскуру, почав витягувати часточку за мертвих: «Зі святими упокой, Христє душе, раби твоєї Маріуци», — промовив і збілів. Вийшов із вівтаря, і люди, що були тоді в церкві, побачили, як він змінився на обличчі. «Щось не так із батюшкою», — почув притишені голоси. До нього підійшла псаломщиця:

— Вам погано? — запитала стурбовано.

— Нічого, — заспокоїв. — То ось палець уколов.

Ледве відслужив службу, а надвечір побачив біля свого двору батькову машину й меншого брата.

— Я за тобою, — привітався той здалеку, — збирайся швидше, поїдемо — баба померла сьогодні.

Дорогою весь час мовчали. Варфоломій не раз поглядав на брата й думав про те, що рідні по батькові, насправді вони були чужими, як чужими бувають люди, котрих нічого в житті не об’єднує, окрім нав’язаного випадком народження.

На батьковому подвір’ї щось робили чоловіки, метушилися жінки. У хаті Мартина сім’я і кілька сусідів стояли та сиділи на стільцях біля покійниці. Вони здивовано спостерігали, як Варфоломій постояв у дверях, а потім пройшов і зробив три земні поклони перед труною.

— Мало йому в церкві, він і тут поклони б’є, — почув батькові слова, які не заглушило монотонне бубоніння псалтирщиці.

Григорій іще сказав щось уїдливе. Син обернувся:

— Тату, люди ж моляться.

Батько глянув на нього очима, крізь які вже давно не пробивалося жодне почуття, і скривився:

— Моляться не моляться, ряси повдягають, а назавтра — бандити. Наплодила вас демократія, шахраїв і босоти всякої. Краще б ти з ними на нарах сидів, ніж отак…

— Тату, що ви кажете? — підійшов син зовсім близько. — Отямтеся, померла ваша мати.

Бліде обличчя нервово смикнулося, батько те побачив і промовив насмішкувато:

— Ще заплач. Розіграй тут при всіх комедію.

Варфоломій нічого не сказав, повернувся і знову підійшов до труни, опустився на коліна й почав молитися. Думав, за молитвою трохи відхлине той біль, що рвав його душу. Даремно. У пам’яті пропливало все, що було позв’язане у його житті з Маріуцою. І все єство кричало, що не стало єдиної людини, яка його любила. Мусив би ховати сльози, але вони текли по обличчю, і він не стримував, навіть не витирав, тільки голову опустив низько на груди.

І на другий день стояв на колінах, аж поки батько не штовхнув у спину:

— Вставай уже, артист. Виносити треба.

Біля кладовища було мокро і грязько — недавно пройшов дощ, але він того не помітив. Коли труну знімали з машини, знову відбив три земні поклони.

— Видно, звихнувся, — почув за собою молодий жіночий голос.

— Ну, чого ти? — заперечила старша жінка. — Не бачиш — він же монах і все робить по закону… тому, їхньому, монашому.

— Ага, — хмикнув перший голос, — у день по-монашому, а вночі по-нашому.

Варфоломію запекло в душі від цих слів, але він не обернувся, тільки набрав повні легені повітря й видихнув.

Скоро там, де була яма, виріс горбок із глини й піску, і Варфоломій відчув у собі глуху порожнечу. Та порожнеча з кожною хвилиною розросталася, і не тільки всередині, а й зовні.

Ночував у кімнаті сам. Старший брат на похорон не приїхав, чому — того ніхто не знав, хоча йому й посилали телеграму в Білорусь, де він залишився після служби в армії.

Спочатку брати листувалися, а потім добре, коли озивалися один до одного раз на рік. «Мені ваша демократія здається нічним кошмаром, — писав Юрко в останньому листі. — А у нас порядок і люди не озвіріли від злиднів і того беззаконня, що робиться в Україні. Переїжджай сюди, — кликав уже вкотре. — Тут християнство у більшій пошані, ніж будь-де…» На той останній лист Варфоломій іще не відповів і тепер подумки дорікав брату, що не приїхав. Може б, йому легше було сьогодні отут. Нараз двері кімнати відчинилися, увійшла сестра, увімкнула світло і глянула на нього з ненавистю.

— Це тільки ти — більше нікому! — вигукнула крізь сльози.

— Що? — не зрозумів Варфоломій і сів на ліжку.

— Я все перешукала! — кричала сестра. — Це ти вкрав бабине намисто. Більше нікому!