Валентина Мастєрова - Смарагд

— Га, Варфоломію, це про тебе також! — вигукнув насмішкувато. — Хіба тобі не хотілося б мати отаку власну машину? — легенько ляснув долонею по керму й засміявся. — Це сьогодні не розкіш, а виробнича необхідність. Чого мовчиш, може, не так?

— Моя справа — служити Господу, а не мамоні, — неголосно відповів Варфоломій.

— Ой-йо-йой, які ми правильні, — скривилося обличчя у Василя. — А я, по-твоєму, служу мамоні, що купив собі тачку? — Він пригальмував і об’їхав велику, на всю дорогу, калюжу. Об’їжджаючи, виложив у багнюку цілу дорогу кукурудзиння. — Я, по-твоєму, служу не Господу?

— Хто я такий, щоб визначати, кому ви служите? — Варфоломій не сприйняв Василеве «ти» і не сприйняв тону нав’язаної розмови. — Кожен із нас своїм шляхом іде до Бога.

— Точно! — радісно вигукнув Василь, але в тому вигуку була неприхована зневага. — Тільки ти ідеш пішки, а я на автомобілі.

Варфоломій теж посміхнувся і промовив нарочито співчутливо:

— Справді, пішому довше йти, а на «вольво» швидше потрапляють до Бога.

Василеве обличчя побуряковіло, він голосно засопів, але нічого не сказав, лише з силою натиснув на газ, і легковик помчав до села на ще більшій швидкості.

Здалеку між деревами бовваніла церква вицвілим на сонці й вимитим дощами куполом. А при в’їзді в село за високим муром піднімався двоповерховий будинок, чимось схожий на старовинну князівську фортецю. Туди й під’їхало сріблясте авто.

— Ти в мене, здається, не був у новій хаті. — Голос Василя став миролюбним, обличчя заусміхалося, але вже щиро і з неприхованою гордістю.

— Я і в старій не був, — засміявся Варфоломій, і теж щиро.

Замість звичайної клямки у високій металевій хвіртці були вмонтовані якісь кнопки. Василь натиснув на кілька, і хвіртка відчинилася.

Назустріч їм кинулася чорна німецька вівчарка. Варфоломій позадкував, та Василь перейняв пса, ухопивши за шкіряний нашийник.

— Дануся, Дана, — погладив по загривку, — заспокойся, це свої.

— А як же парафіяни? — здивовано озираючись на цю неприступну цитадель, запитав Варфоломій, коли вже ступили на ґанок.

— Кнопка на це діло є, — отець Василь був задоволений враженням, яке справив на ченця його дім, — електричний дзвінок із вулиці. А що ти хочеш, щоб вони мені тут у хаті товклися? Це ти один у нас такий старомодний, а швидше — відсталий. Не ображайся, але сьогодні на календарі двадцять перше століття, а не дев’ятнадцяте.

— Так, — погодився Варфоломій, — не дев’ятнадцяте.

— Отож, — зрадів господар великого будинку, — проходь до хати. Дружини немає — ще в Криму відпочиває з синами, тому вибач за розгардіяш, — і підштовхнув Варфоломія у двері. Посміхнувся, коли побачив, як той розглядає килими на стінах та підлозі, меблі, навіть очі підняв на велику кришталеву люстру.

— Ти не туди дивишся, — зауважив отець Василь, — привітайся з моїм гостем.

Варфоломій тільки тепер побачив у м’якому кріслі батюшку, що дивився на нього з неприхованою цікавістю, тримаючи в руках наповнений келих.

— Ще б — у нього очі розбігаються у твоїх апартаментах, — засміявся отець Володимир, поставив келих на журнальний столик і підвівся.

— Ну, що, святі отці, по коньячку та по каві за нашу зустріч? — Василь обняв обох за плечі й провів до іншої кімнати, ще просторішої й багатшої.

— Мені лише каву, — попросив Варфоломій.

— Ні, ну ти їй-богу! — обурився Володимир. — Чи прикидаєшся, чи й справді такий дурний.

- І справді дурний, — посміхнувся Варфоломій. — І дуже відсталий.

— То ми запросто мізки тобі вправимо, — несподівано святий отець став до нього впритул. — Але сядь поки. Василю, принеси йому каву, раз коньяку не п’є. Та не дуже міцну, бо ще сп’яніє.

Це був високий чоловік років сорока п’яти. І не тільки високий, а й тілом об’ємний. Теж у мирському одязі, як і отець Василь, тільки біднішому. Червоний, із синіми прожилками ніс свідчив про пристрасть до міцних напоїв. Він і зараз, не чекаючи господаря, налив собі коньяку, що стояв на журнальному столику, залпом випив, покашляв у кулак і вже добре посоловілими очима подивився на Варфоломія.

— Значить, не п’єш і баб не любиш, а чим же ти, голубчику, живеш?

Варфоломій спочатку сів у крісло, уважно подивився на Володимира, а потім відповів:

— Звичайним своїм послушанієм. Ви, отче, мабуть, знаєте, що суть чернечого життя в тому, щоб розумом і серцем бути з Богом, постійно молитися.