Валентина Мастєрова - Смарагд

Варфоломій сумно посміхнувся. Сестра була набагато молодшою від нього, схожою на Марту, і не тільки зовні. Від батька в неї нічого не було. «І де б воно взялося?» — промовив подумки.

— Чого ти шкіришся? — не вгавала молода жінка. — Признавайся, куди намисто подівав?

— Воно і справді у мене, — промовив тихо. — Уже рік, як у мене.

— Не бреши! — крикнула сестра. — Я його недавно бачила.

— Це ти не бреши, — він мимоволі підвищив голос. — Мені його торік баба сама віддала.

— Як це? — розгубилася сестра і скривилася плакати. — Ми ж усі їй онуки однакові… — Сльози бризнули з очей, і вона знову закричала: — А ти знаєш, скільки воно коштує, — там же три разки старовинного бурштину!

— Знаю. — Варфоломій байдуже дивився на людину, яку доля наділила йому в сестри. — Тільки ціна у нас із тобою різна. І моя тобі не підходить.

— Меле казна-що, — схлипнула жалібно сестра. — Ти краще скажи — віддаси мені намисто чи ні?

Варфоломій знову сумно посміхнувся:

— Віддам. Тільки з кожного разка візьму собі по намистині, які сам схочу.

Сестра спочатку хотіла заперечити, але передумала й мовчки вийшла з кімнати.

Уже не один рік минув, відколи поховали Маріуцу, а порожнеча в душі залишалася, і ніяк було її заповнити чи витіснити. І часто до грудей підступала туга, й він подовгу стояв на колінах, подовгу молився і просив прощення у Господа за падіння духу. Лише відчуття потрібності людям рятувало його від нього самого. З радістю хрестив немовлят, із сумом проводжав, коли хтось залишав мирську суєту. Однаково поспішав, чи то кликали до хворої людини, чи тварини. Але сам не чекав від людей ні вдячності, ні ще чогось, що б служило стимулом у роздаванні самого себе. Радів із того, що церква, у якій служив, ніколи не була порожньою. І на кліросі в нього співали не самі бабусі, а й молодь. Часто у свята до церкви приїжджали прихожани з інших сіл, де були свої церкви і правили свої батюшки. Хоча й не раз через це мав прикрі розмови.

Якось зайшла Ганна й показала рукою на вікно:

— Батюшко, до вас машина приїхала. Видно, священик, бо схожий, тільки машина, як у нинішніх спекулянтів.

Варфоломій сидів за вишивкою й не відразу підняв голову, щоб подивитися у вікно. Вишивав багато й уміло. Його вишивки прикрашали церкву, святкову рясу він теж розшив сам і з того дуже радів. Але одну вишивку не любила Ганна — ту, що висіла на стіні. На ній були темно-коричневі гори й на тонких стебельцях ріс мак. Вітер зірвав пелюстки, і вони кудись летіли. Летіли на передньому плані картини, й тому здавалися великими краплинами крові. «Нащо таке вишивати, глянеш — і не по собі стає», — не раз думала жінка, але вголос ніколи нічого не говорила, бо знала, скільки часу й праці уклав батюшка в ту картину.

- Іде в хату, може, мені щось зготувати, — відступила до дверей, — а то наче незручно?

— Побачимо. — Батюшка не дуже зрадів незваному гостю, у якому впізнав отця Василя із сусідньої парафії.

Не стукаючи, той рвучко відчинив двері, привітався і здивовано втупився у вишивку, яку Варфоломій тримав у руках. Перевів погляд на Ганну й аж потім спохватився й перехрестився на ікони. Варфоломій відклав роботу й піднявся священику назустріч.

— Може, чаю? — запитав швидше з чемності, бо побачив, як гість сів на краєчок дивана, нетерпляче глянув на Ганну, потім — на нього.

— Дякую, але в мене розмова, — провів поглядом жінку, що поспіхом вийшла з хати. — Я хотів запросити до себе додому. Посидимо, поговоримо. Нам є про що поговорити.

Варфоломій одягнувся й разом із гостем вийшов на вулицю.

Господар сріблястого «вольво» чимось нагадував свій автомобіль: надміру розповнілий, хоча роками й молодший від Варфоломія, у мирському одязі, де на всіх кишенях були нацяцьковані «лямблі». Лисина отця Василя теж нагадувала верх автомобіля, а водянисті, без виразу очі так і просилися у порівняння з вимкненими фарами. Коли підходили до машини, священик витяг із кишені якусь цяцьку, натиснув на кнопку, автомобіль верескнув на всю вулицю, і в дверцятах щось приглушено клацнуло. Перелякані тим несподіваним вереском, в усі боки розлетілися кури, що греблися на дорозі, а в сусідніх дворах несамовито залементували собаки.

Машина різко зрушила з місця, залишаючи за собою довгий хвіст куряви. І за селом той хвіст не зменшився, бо їхали навпростець по ґрунтовій дорозі, що була ніби прорізана між кукурудзяним полем.

— Чув недавно по радіо, як виступав один гуморист, — першим заговорив отець Василь і процитував: