Валентина Мастєрова - Смарагд

— Ну, чого — вони й постояли. — Михайло Михайлович уважно придивлявся на поділки в метрі. — Скільки це вже ви у нас — дванадцять чи, може, й більше?

— Ні, не більше, — батюшка обвів поглядом стіни, підняв очі, задивився. — Першу службу відслужили на Покрову, того й вікна так залишилися. Боявся, щоб у зиму не втягнути, — промовив, не відриваючи погляду від куполів.

— Нічого, — розважливо кивнув головою Михайло Михайлович, — наша церква і так мов писанка. А вікна зробимо.

— Дякувати Господу, вам, Михайле Михайловичу, й іншим мирянам. Царство Небесне Івану Свириденку, — отець Варфоломій неквапно перехрестився. — Гарну чоловік про себе пам’ять залишив.

Іван працював тоді ще в колгоспі трактористом. Як не натомиться, а увечері йде до церкви, і високо під куполом чути: «Ану ж, батюшко, подивіться здалеку», — голос відлунював у кутках порожньої церкви, мовби то промовляв хтось із Небес, аж мороз котився по шкірі у Варфоломія. Освітлений багатьма лампочками, ніби осяяний, Іван подовгу стояв на лісах і малював, поки не стомлювалися очі. Тоді нехотя сходив униз.

— Не домалював небо. А як вам небо, батюшко? — задирав голову й дивився на свою роботу.

— Гарно, Іване, — відповідав стомлений батюшка, що за рецептом художника ґрунтував стіни під майбутні ікони.

— Наче гарно, — згоджувався той. — Лише треба синішої фарби вдома пошукати, бо наче блякле, чи то мені здається…

І нічого, що Ісус Христос був трохи схожий на селянина в довгій полотняній сорочці, на комірці якої Іван легенькими мазками «вишив» червоні й чорні хрестики. І нічого, що Божа Мати, яка стояла перед розіп’ятим Сином, була так схожа на Іванову сусідку Олену в ту хвилину, коли привезли до хати з Афганістана цинкову труну з її сином. В інших ликах святих також угадувалися знайомі риси багатьох селян, тільки обличчя Іуди ні на кого не схоже. Однак старіші жінки намагалися вгадати в ньому хто поліцая Азара, який на початку війни виказав німцям поранених червоноармійців, а хто — афіногена Батуренка. Той афіноген упіймав на полі молоду вчительку з колосками, повісив їй на шию торбинку, а зверху приколов саморобний плакат «Я крала колоски». Так і водив аж до вечора по селу. А вранці наступного дня вчительку, вже холодну, витягли із зашморга. Тоді все село плакало й нишком проклинало Батуренка.

Роботі Івана дивувалися професійні художники, яких немало перебувало в сільській церкві, ніби на екскурсії. І всі говорили про великий талант. Байдуже то Івану. Його душа вже озирала з висоти Вічності до людей, які йшли до церкви молитися й часом забували, що ті дивні ікони намальовані натрудженою рукою селянина. Царство Небесне творчій душі Івана!

Престол у церкві був у тонких, вирізаних із дерева візерунках, ніби у мереживі. Іконостас прикрашали райські птахи, над якими день і ніч мудрував Михайло Михайлович. І сиділи ті птахи на виноградній лозі, і промовляли до людей добрими, янгольськими очима.

— До Спаса не встигну, точно не встигну, — роздумував уголос Михайло Михайлович. — Ну, нічого, до першого дзвоника все буде готове.

Отець Варфоломій не стримав посмішки:

— Не поспішайте, Михайле Михайловичу. Аби до морозів зробили, і то слава Богу.

Удвох перенесли стіл, поставили під іншим вікном, і директор прудко заліз на нього без сторонньої допомоги.

— Як це не поспішайте? — глянув із висоти на батюшку. — Поспішати потрібно завжди. А то можна й запізнитися. Забув, хто це сказав: «Поспішайте робити добро». Наче колись від вас почув, що апостол Павло. Гарно сказав, а головне — правильно. Бо людині за щоденними клопотами ніколи й подумати, навіщо живемо на цьому світі.

— Справді, гарно сказано, — погодився Варфоломій. — Але ж ви зробили стільки добра людям, що душа ваша вже спасенна у Вічності.

Директор школи, що підняв руки вимірювати вікно, повільно опустив їх, глянув на батюшку трохи здивовано, потім — на вікно, у склі якого відбивалася небесна блакить.

— Якось я й не думав про душу, — стояв, ніби не знав, що далі робити, складав і розкладав метра, — про її спасіння. Роблю, бо треба, бо вмію. А хіба не так?

— Людина, Михайле Михайловичу, виправдовується справами, а не лише вірою. — Варфоломій на мить забув, що стоїть на вулиці, а не в церкві, перед вівтарем. — Не по словах, а по наших справах судитиме нас Господь. І я хочу, щоб на моїх терезах було більше справ хороших, а душа прийшла до Бога чистою.

— А таке можливо на землі, батюшко? — здивувався директор. — Ви ж не апостол і не святий — ви ж тільки людина. Я чомусь думав, що ви все робите за велінням серця, а не розуму.