Валентина Мастєрова - Смарагд

Біля церкви водій і ще кілька чоловіків допомогли повиносити скло. Автобус рушив, і батюшка полегшено зітхнув — Мирослава поїхала далі, бо жила в учительській квартирі, неподалік від школи. «Слава тобі, Господи», — перехрестився, але й сам не знав, за що подякував Богу: за те, що привіз скло, чи за Мирославу, яка не вийшла з автобуса разом із ним.

Відімкнув ключем двері, зайшов до храму й відчув, як на серці стало спокійно і радісно, бо таки вікна будуть поставлені ще за тепла.

Уночі не спалося. Може, тому, що десь віддалік гриміло, а може, і ще чогось. Ворочався з боку на бік, молився, але не засинав. Думки роїлися в голові, наче бджоли біля квітки. І тією квіткою була Мирослава. «Але — чому? Чому? — питався сам у себе і сам собі відповідав: — Мабуть, тому, що я довго жив у спокої і без диявольських спокус. Дарма, що багато трудився на Господній ниві, але ж душа моя жила без сум’яття».

Згадав, як співав частівку, дражнячи однокурсниць у технікумі. «Тепер мусиш боротися сам з ось такою армією. А може, воно нічого, то давно не бачив красивої жінки. Наче ти на них дивився, — заперечив сам собі. — Ти ж завжди боявся дивитися на них, боявся звабити і бути звабленим. У тобі завжди жив страх, еге — страх. — Різко повернувся на інший бік, мов відвертався від самого себе. Нарешті подумав: — Там я їй треба, як собаці п’ята нога», — і заспокоївся.

Гроза стихла. Десь по сусідству, може, і в Ганни, загорланив півень.

«Раз не спиться, то треба вставати, — подумки промовив батюшка. — А чого, що у тебе — сім’я, дітей п’ятеро? — розізлився на самого себе. — Нічого в тебе немає, тільки оці стіни на троє вікон, та й ті трухляві. Не заслужив ти у Господа, не те що отець Василь. Чого ж йому все далося в цьому світі, а мені нічого?»

— Це вже, мабуть, я здурів, — промовив уголос. — Таки здурів, бо скільки нагрішив своєю дурною головою. Піднімайся, телепню, і ставай на коліна. Не хотів лежати у м’якому й теплому…

Із самого ранку пішов до церкви, але там уже стояв іще радянського випуску «москвич» директора школи, а під церквою лежали акуратно складені новенькі рами, вже й оброблені оліфою. Михайло Михайлович довго роздивлявся скло, яке привіз батюшка, брав у руки, обмацував пальцями, нарешті промовив:

— Підійде.

Із новими вікнами й церква ніби поновішала. Чоловіки задоволено оцінювали свою роботу, кілька разів обійшли навколо храму, аж поки не побачили, що вже й день минає.

— Приходьте ж у школу на свято першого дзвоника, — запросив Михайло Михайлович, як завжди запрошував отця Варфоломія.

«Добре», — хотів сказати батюшка і прикусив язика. Та все ж пообіцяв:

— Якщо Господь сподобить…

— Що це з вами? — здивувався Михайло Михайлович. — Вас ніби хто підмінив останнім часом.

— Не знаю, — признався Варфоломій. — І сам не знаю.

— То від самотності. Бо що чужі люди… Вибирають тебе, як воду з колодязя, ще й по тім’ю б’ють порожніми відрами. Я за вами заїду, — сказав так, ніби Варфоломій уже погодився прийти на свято. — А зараз давайте підвезу, чого вам пішки йти додому.

Стомлений батюшка ледве вийшов із машини, знав, що і Михайло Михайлович перевтомився, тому лише потиснув руку і вдячно кивнув головою.

Його тіло потребувало відпочинку, але душа ниділа, мов неслухняна дитина, яка й сама не знала, чого їй хотілося. Ганна принесла вечерю, та їжа так і залишилася нечепаною. Батюшка сидів за розкритою книгою і дивився на вікна, за якими чорніла ніч. «Хоч би заснути, бо я вже не подужаю нічого», — немов пожалівся комусь. Насилу вичитав вечірні правила, а потім, як завжди, опустився на коліна перед іконами. Та довго не вистояв, підвівся, роздягнувся і ліг. Іще кілька хвилин молився, міцно стуливши повіки, а потім ніби провалився у глибоку темряву.

Директор школи заїхав за ним не з самого ранку, а вже перед тим, як ось-ось мала розпочатися урочиста лінійка, коли на шкільному подвір’ї було гамірно й барвисто від квітів і святково вдягнутих дітей. Батюшка відразу вихопив поглядом Сашка, а неподалік у гурті Сашкового класу стояла Мирослава. Серце колотнулося й ніяк не хотіло заспокоїтися. Варфоломій озирнувся, наче боявся, що хтось почує те калатання. Силувано посміхнувся до завуча школи, який шанобливо з ним привітався. Перевів погляд на учнів, подумав невесело, що їх цього року знову поменшало.

Задзвонив дзвоник, і гамірне подвір’я затихло. Батюшка слухав урочисті слова дітей, і йому здавалося, що лише вчора він сам стояв на лінійці у шкільній формі з білим комірцем. «Де воно все й поділося, мовби й не було нічого. А що було? Господи, знову єресь у голові! А що було? — допитувався у нього ніби хтось інший, а не він сам. — Було служіння Господу», — відповів завчено і тут же почув той, інший, голос: «Не бреши».